ІХ

Ранкове повітря травневого лісу було наповнене свіжістю та легкістю. Ден біг і дихав на повні груди, спокійно та неквапливо, насолоджуючись кожним вдихом і видихом. Мабуть, у кожної людини рано чи пізно з’являється своє місце сили – зовсім не звідане для інших, але неповторно благодатне саме для того, хто відчув його обраним для себе. Такі місця напувають душу й тіло силою, міццю та жагою до життя, підживлюють усі світлі почуття, та упевнюють людину в любові до всього сущого. Саме таким став для Дениса цей, без сумніву, чарівний ліс – вони немов би обрали один одного, відчувши в цьому потребу, бо були невід’ємними частками єдиного цілого, й тепер, об’єднавшись у своєму енергетичному злитті, ділилися один з одним усіма набутими знаннями, почуттями та переживаннями, як добрі друзі. Ден щиро, від усього серця полюбив це диво природи, як завжди любив і поважав усі її творіння, заподіюючи їм шкоду з великим небажанням і тільки в разі крайньої необхідності – і за це здобув її велику пошану. Природа не залишилася осторонь – вона завжди відповідає взаємністю на щирі вияви турботи й уваги – от і цей ліс визнав його своїм, відкривши свою добру лісову душу для обіймів.

Проте сьогодні Дена зовсім не приваблювала лісова романтика та прагнення до пізнань незвіданого – навпаки, він розмірковував про максимально матеріальні речі. Що ж йому робити, куди рухатися далі? Залишатися тут чи йти вперед, до величних звершень або до неминучої загибелі чи каліцтва? Тут одне з двох, і ніколи не дізнаєшся заздалегідь, яка доля спіткає саме тебе. Денис давно вже вирвався вперед, залишивши групу далеко позаду. Задавши доволі швидкий темп, якому позаздрили б навіть легкоатлети, він його навіть не відчував, тільки думки в голові змінювали одна одну, якраз у такт до його кроків: «Йти. Лишатися. Піти. Чи все ж таки?..».

Денис уже вибрався із зеленої лісової гущавини, тепер біжучи степовою зоною по великому колу. Діставшись до ґрунтової дороги, він усе так само стрімко просувався вперед, і навіть незчувся, як щось різко й гостро віддалося йому в ступні правої ноги. Вилаявшись і сповільнивши біг, за декілька кроків зупинився, підвів підошву берця догори та уважно вдивився – в ній чорніла пробоїна, немов як від кулі, десь із сантиметр у діаметрі. Озирнувшись назад і оглянувши уважно місцину, він зрозумів, де він, і що з ним трапилося. Це були протипіхотні їжаки, що також чудово працювали проти легкої колісної техніки. Вкопані в землю та замасковані степовою травою, вони чудово зливалися з рельєфом і виконували свою роль, настільки вправно, що зуміли затягти до своїх тенет одного з тих, хто власноруч їх і встановлював. Робилося це для того, щоби мародери не розтягли вщент їхні позиції, де було використано порядно дошок й інших будівельних матеріалів. Одного разу їм вдалося надвечір уполювати невеличку «Газельку» та з чистою совістю здати любителів легкої наживи до найближчого відділку поліції. А тепер, бач, і на мисливця було розпочато полювання.

Давши спокій пораненій нозі та перенісши всю вагу на ліву, Ден найкоротшим шляхом пошкандибав до їхньої галявини, відчуваючи, як при кожнім кроці щось липке хлюпає всередині чобота, а кожен зайвий рух спричиняв нехай трохи притуплений адреналіном, але все ж доволі відчутний біль. Дошкандибавши до точки збору, сів на колоду, розшнурував черевик і зняв закривавлену шкарпетку. Перетинка між першим і другим пальцями була пробита не знати й на скільки вглиб, бо раньовий канал був заповнений кров’ю, що, злегка пульсуючи, стікала донизу тонким, проте наполегливим струменем. Згадавши все, чому їх навчали на заняттях із тактичної медицини, Ден всісвся на землю, закинувши поранену ногу на колоду, щоби зменшити інтенсивність кровотечі, та став чекати решту вояків. Поки сидів, згадав, що у складі їхньої аптечки є вологі серветки з нанесеним на них кровоспинним розчином, але зі складу аптечки в нього при собі був лише турнікет, а власне сама аптечка через незручність пересування з нею лежала в наплічнику, що він його скинув на іншій галявині, вкупі з речима інших бійців. «Трясця, от і добігався! – подумки докорив він собі, – і де тільки тепер поділася та «зручність» бігу, коли навіть ходити нормально не можеш?! Щоби я хоча б раз випнувся на бойовий вихід без аптечки!..»

Але напад самобичування був перерваний появою перших фіналістів забігу на чолі з Тренером (ну хто б сумнівався?!). Відновлюючи дихання, вони замкнули колоду, біля якої сидів Ден, у кільце, та почали розпитуватися про обставини, за яких трапилася така халепа. Поки розповідь було доведено до кінця, підтягнулися решта бійців. Одразу до справи взявся Док (ось у кого точно аптечка завжди при собі!). Діставши кровоспинну серветку, приклав її до рани, порадив якнайшвидше взуватися та почав телефонувати до обласної лікарні, де, за його словами, мав хороших знайомих, які могли допомогти максимально пришвидшити процедуру прийому. Затиснувши серветку між пальцями пораненої ноги, Денис швидко натягнув шкарпетку, взувся та чекав на подальший розвиток подій.

Треба було ще доповісти про подію командирові та знайти когось, хто мав можливість і бажання виділити свою автівку для евакуації. Проте це питання, на відміну від першого згаданого, було вирішено вкрай швидко: друг Інженер, який мав електромобіль, тільки дізнавшись про ситуацію, відразу запропонував свою допомогу, на що Ден радо погодився. Це був доброзичливий і щирий чоловік середнього зросту та нічим не примітної статури, проте зовнішність дуже часто буває оманливою, й про це ніколи не варто забувати. У випадку з Інженером це могло стосуватися таких цікавих фактів про нього, як, наприклад, звання майстра спорту з фехтування, що з’ясувалося випадково, коли їхньому підрозділу ще на початку квітня дали заповнити анкети, одним із питань у яких було висвітлення своїх спортивних досягнень. Сам він, треба думати, ніколи би не став цим хизуватися через свою природну скромність. Та й взагалі це була украй освічена й чемна людина. Навіть просто вітаючись із побратимами, він завжди видавав напівжартівливу – напівсерйозну фразу: «Доброго здоров’я, панове», що не могло не залишити приємного відгуку в душі, що був чимось спорідненим із думкою про те, що не все шляхетне в людях залишилося на сторінках лицарських романів.