VІІІ

Після повернення з БР та двох днів заслуженого відпочинку, на Дена та його братів по зброї чекали нові, ще більше приголомшливі новини. Планувалося додавання ще одного бойового завдання, цього разу в районі села Комишуваха, й там уже умови мали бути дійсно польовими – бліндажі й окопи на позиціях просто неба, й справжнісінька перша лінія вогневого зіткнення – якщо не нуль – орди кацапні в прямій видимості, не більше кілометра. Власне, про все це він дізнався з уривчастих фраз і здогадок побратимів після ранкового шикування, яке було не в зеленці, а на базі. Тоді ж їхній командир роти, здоровезний і широкоплечій чоловік із позивним Домаха, на честь видатного запорозького характерника, попросив усіх присутніх зібратися в актовій залі через півгодини для більш детального обговорення.

Присутніх зібралося з 3 десятки чоловік, ще приблизно стільки ж було залучено до виконання вже наявних бойових розпоряджень на СП і на лікарні, разом близько 60 вояків – ото й усе, що залишилося від понад сотні на початку березня, й люди продовжували залишати підрозділ. Найвмотивованіші, найкраще вишколені бійці, що від самого початку повномасштабного вторгнення стали на захист рідного краю, стикнулися з непереборним прокляттям не тільки українського народу, а, здавалося, всього людства в цілому – бюрократичним здирництвом і хабарництвом. Якщо регулярні військові частини Збройних сил повністю забезпечувалися з бюджету Міноборони, то переважна більшість підрозділів Територіальної оборони опинялася поза цим святом життя, будучи відданою на забезпечення місцевим і обласним державним фондам, від яких їм не судилось отримати жодної копійки. Тільки гуманітарна допомога раз на два тижні: півтора десятки кілограмів макарон, круп і консервів – то й усе, чим вони мали жити. Отримав – і воюй, козаче!

Хоча від самого початку ходили чутки, що ось-ось – і мають надійти кошти, що про них не забули й усе ще попереду, вони відповідали дійсності лише частково. Кошти до міських бюджетів, властиво, надійдуть, і про їхній підрозділ справді так просто не забудуть, однак тільки доти, допоки потребуватимуть їхнього захисту. Та навіть у цьому випадку все, на що вони можуть розраховувати – та сама гуманітарка, й не більше того. Саме ця накопичувана протягом усього часу напруга, що вона ніби висіла в повітрі, й стала визначальною причиною такого значного скорочення особового складу. Від початку квітня бійці почали полишати підрозділ, хто поодинці, хто групами, а одного разу – цілим взводом. Переважна більшість тих, хто пішли, поповнювали лави Національної гвардії та Збройних сил, і, як стало відомо трохи згодом, жоден інший підрозділ не надав Силам оборони України такого поповнення в особовому складі, як їхній. Загалом за минулі 2 місяці їх залишили понад 2 взводи особового складу, більше 60 осіб, і нинішня чисельність підтримувалася більшою мірою завдяки активному поповненню новобранцями, яких уже наприкінці квітня стало більше, ніж березневих ветеранів.

Саме за таких обставин застала їх ця новина, й усі з нетерпінням чекали, що ж буде далі. Зібравшись в актовій залі, вони відразу заполонили весь її простір – три десятки вояків, жодного новака, хто прийшов би раніше від середини березня. Всі зібралися та чекали на командира, який мав пролити світло на цю справу. Він підійшов за 10 хвилин і одразу перейшов до справи:

— Панове, як ви вже, можливо, чули, командуванням полку було прийнято рішення про залучення особового складу до ще одного бойового розпорядження в районі Комишувахи. Заступати будемо по 30 чоловік, ротації щотижня, нам на зміну приходитимуть бійці з інших рот. Зараз на місці зводяться укріплення, завтра заступаєте. Підготуйте все необхідне, збір о 7:20 на базі. Запитання?

— Комишуваха – перша лінія зіткнення, чи матимемо відповідні бойові виплати? – самотній вигук звідкись ззаду.

— Це питання винесено на розгляд у командуванні полку, поки нічого більш докладно стосовно цього сказати не можу.

— Тобто знову самі лишень обіцянки-цяцянки? – обурено відгукнулися вже декілька голосів. Здійнявся ґвалт, вояки, не бажаючи більше чекати та відкладати обговорення, хотіли нарешті знати правду, та звідки командирові було її знати, коли це було не в його відповідальності? З півгодини було витрачено на те, щоби розставити всі крапки над «і» та відновити хоча би відносний порядок. Зрештою, всі присутні зголосилися поїхати принаймні на першу ротацію, а там уже видно буде.

Назавтра всі 30 чоловік прибули на точку збору, отримали зброю, шоломи, в кого не було бронежилетів – у зброярні видавали і їх. Денисові бронік і розгрузка дісталися через волонтерів, якість, звісно, була не найкраща, проте плити спокійно тримали удар бронебійно-запалювальних куль (БЗ) і калібру 5,45, і 7,62 мм. Шолом він отримав у зброярні – сучасний, легкий, кевларовий, щоправда чорний, тож потребував додаткового маскування або шляхом нанесення камуфляжу, або прикріплення до нього гілочок із листям, а краще – й те, й інше. Проте цим він іще встигне зайнятися на позиціях, а зараз треба як слід зібратися та нічого не забути.

Отримавши зброю та БК, Ден приєднався до побратимів, які складали воду та сухпай докупи. За півгодини впоралися – вийшла нічогенька за розміром гора, приблизно 2х2 метри за площею та десь у половину людського зросту. Це все добро треба було завантажити до автівки, яка їх відвезе, проте вона ще не прибула, а мікроавтобус, що стояв на базі, явно не впорався б і з половиною взводу, тим більше, що речей у них було ледь не більше, ніж їх самих. Поки що ніхто не приїхав, тож мали чекати.

Час тягнувся нескінченно довго: хвилини з явним небажанням чіплялися за хвилини, немов старий, давно не змазуваний годинниковий механізм. Хлопці вже явно знудилися, проте трохи повеселішали, коли Осавул привіз обід. Впоравшись із прийомом їжі та помивши посуд, апатія та заціпеніння знову почало оволодівати ними, немов велетенський павук, який оплітає свою необережну жертву своїм липким павутинням. Але що їм залишалося? Тільки чекати. Десь за годину по обіді Домаха повідомив, що на сьогодні виїзд скасовується: позиції ще не готові, та і з документами для бойового розпорядження у штабі щось ніяк не можуть дати раду. Попросив лише прибути завтра о тій же порі, що й сьогодні. Якщо все буде готово – всі вирушать, і він разом із ними, як ні – то ні. Сказавши це, скомандував розхід.