VI

Стояв яскравий весняний день, травневе сонце палило вже майже по-літньому, неначе хотіло спопелити все живе. Лісосмуга тим часом жила своїм життям – твердо стояли велетенські дуби й клени, міцно закріпившись корінням у землі та прикриваючи її натомість тінистими куполами своїх крон. Навсібіч розросталися трави та кущі, подекуди утворюючи справжнісінькі хащі. Ліс – це  окремий світ, який підпорядковується своїм законам і правилам, і законодавець тут завжди один – матінка-природа. Однією з особливостей цього дивовижного світу є свій особливий клімат: у спеку тут завжди на декілька ступнів прохолодніше, а в найлютіший мороз – тепліше. Це земля наповнює все навколо своєю життєдайною силою, влітку – даруючи прохолоду, а взимку – зігріваючи під сніговою ковдрою. Та й повітря тут незвичайне, не таке, як серед похмурих володінь асфальту та бетону – тут завжди легко дихається, настільки, що видається, ніби ніколи не дихав на повні груди, і тільки тут, зробивши це вперше, усвідомлюєш і прагнеш зробити знову й знову. Просто дихати. Просто жити.

Саме там, серед кущів і дерев, десь продираючись чагарником, а подекуди бігцем долаючи відкриті галявини, рухався закамуфльований силует. Усе, що виділяло його на тлі довколишнього розмаїття, була біла шкіра відкритих ділянок тіла, що не встигли ще покритися бронзою засмаги, та чорнота вороненої сталі автомата. Людина, та сама, що проголосила себе вінцем природи та одноосібним диктатором її володінь, поверталася до витоків і мала знову похапцем навчатися майже забутій за тисячоліття мові інстинктів. Ось вона уважно прислухається, присівши та заклякнувши на місці, ось зривається вперед, коротка перебіжка – та знову навприсядки, якнайближче до землі. А очі тим часом нишпорять навсібіч – шукають-вишукують знайомі силуети. Нема, досі нема, та де ж вони поділися? Людина знову рвучко прискорюється, знову присідає, прислуховуючись, і раптом… «Ден, двохсотий!» – ліс заговорив зовсім не мовою інстинктів, все чіткіше промальовуючи групу, що так вдало вийшла на рейд. Ден тихо вилаявся та поплентався позаду.

Цього разу після звичайної ранкової руханки, п’яти кілометрів бігу пересіченою місцевістю та вогневої підготовки їхньому взводу довели, що за планом сьогодні відпрацювання зачистки лісу. Особового складу було наявно близько 20 осіб, тож їх розподілили у дві групи, одна вчетверо більша за іншу, дали 10 хвилин часу оборонцям зайняти позиції, і гра у хованки почалася. Денис опинився в групі оборони, тож швидким кроком дійшовши до найпривабливішого сплетіння кущів і дерев, вони розподілилися по позиціях і стали уважно вдивлятись у кожен листочок і травинку, вишукуючи своїх потенційних нападників. За умовами вправи, група атаки здобувала перемогу тільки в тому випадку, якщо встигла виявити та «ліквідувати» всіх оборонців, утративши не більше третини свого складу. Група ж оборони здобувала перемогу за однієї з наступних умов: або залишитися непоміченою в повному складі протягом півгодини від початку пошуку, або, пропустивши противника вперед, зайти їм з тилу та повідомити про це. Оскільки в реальних бойових ситуаціях навіть одна невиявлена ДРГ у тилу становить неймовірну небезпеку, такі умови були більш ніж виправданими. Схованки було обрано, залишалося лише чекати.

І тут з’явилися перші труднощі. Ден обрав собі за позицію спостережний пункт на доволі зручній акації, проте маскування у вигляді листя було відсутнє майже повністю. А якщо злізти з неї та заховатися в траву або кущі, що росли в декількох кроках, оглядовість була мінімальною, як, власне, ймовірність виявити та знешкодити ворожу штурмову групу. Близько десяти хвилин боротьби зі своєю невгамовною натурою – а здалося, що ціла вічність – і жага пригод і героїзму взяла гору: Денис зірвався вперед. За його підрахунком, цього часу мало виявитися достатньо, аби пошукова група заглибилася достатньо далеко в ліс, тож прийняв рішення обійти їхній імовірний шлях слідування широкою дугою, та застати їх зненацька, опинившись у їхньому тилу та знешкодивши всіх нападників. Увесь шлях, сповнений вируючого в крові адреналіну, зайняв не більше п’яти хвилин, а відразу потому Ден отримав чудову можливість переконатися в тому, наскільки значною може бути різниця між геніальним планом і його втіленням у життя. Група розділилася, ведучи пошуки відразу в двох напрямках, і, заходячи в тил одній із них, він стикнувся з авангардом іншої, що рухалась якраз назустріч. Звісно, про такий розвиток подій Денис аж ніяк не міг знати напевне, проте це жодним чином не допомагало змиритися з тим фактом, що весь його героїзм обірвався разом із кулею, нехай навіть і уявною. «Оце подвиг, друже, оце я розумію, – брав він сам себе на кпини, простуючи далі у хвості штурмової групи, – повоював аж цілих 15 хвилин, це ж треба! Ну одностайно те, що треба для Золотої зірки Героя України… посмертно!».

Група тим часом пройшла повз позицію, яку Ден тільки-но покинув, і продовжила рух, відкривши свій фланг і тил для удару із засідки, чим одразу скористалися оборонці. Нишком просунувшись хащами впритул, хлопці зненацька стали в повний зріст, водночас сколихнувши ліс несамовитим криком, ба навіть ревом шаленої радості мисливця, що дочекався-таки своєї здобичі: «Група, двохсоті!». На цей галас, який уже був здійнявся, прибігла друга група. Швидко усвідомивши свій провал і прийнявши поразку, хлопці привітали нещодавніх «противників» із перемогою, та всі гуртом вирушили на вихідну точку. Всі були зайняті обговоренням нової, такої корисної вправи, пропонували кожен свої ідеї для найкращого виконання поставленої задачі, та гадали, що ж буде далі. «А ти що, друже? – гукнув хтось до Дениса. – Як повоював?». «Як, як… недовго!» – з сумною іронією озвався той, знову занурившись у свої думки. Тепер вони дещо змінили свій напрям: він прагнув реваншу! Коли людина втрачає надію на перемогу, залишається лише жага до помсти, тож Ден хотів якнайшвидше взяти гору за свій перший провал. Він відшукає таку позицію, яку ніхто не помітить, допоки не підійде впритул, він замаскується як слід, використавши всі наявні підручні засоби, й лежатиме непорушно, хоч півгодини, хоч годину, навіть якщо доведеться живцем віддати себе на корм для ненаситної комашні – аби тільки довести всьому світу (а найперше – собі), чого він вартий! І скоріше би, тільки скоріше! Саме такі прагнення переповнювали його душу, проте їм не судилося справдитися.