V

Новий тиждень розпочався зі стрільб. Ранкове шикування, отримання зброї, запхати мішені й лопати до автобусу – і ось їхній взвод у повному складі гоцає вгору й униз нерівностями ґрунтових доріг шляхом до полігону. Близько години такої забавки – й вони на місці. Висипають із автобуса, як пшоно з лантуха, швиденько вкопують мішені та стають до отримання набоїв. Відстань до цілі – 100 м, працюватимуть у групах по троє. Перше завдання – 10 набоїв стоячи (положення 1), друге – стільки ж із положення 2 і 3 (присівши та лежачи відповідно). Задача: відпрацювати якнайближче до центру мішені, себто до десятки.

Ден у складі другої трійки чекає своєї черги. Спочатку всі групи почергово відпрацьовують стоячи, потім присівши і, врешті, лежачи. Після кожної серії група вирушає до мішеней, обводить маркером місця влучання й доповідає про результати. Ось перша група впоралася, на краєчку свідомості карбуються результати: 37/100, 33/100, 34/100... "Від 4 до 6 влучань у центр мас, – подумки розмірковує Ден, – не абиякий, але все ж результат, особливо як на місяць підготовки". Підходить їхня черга. "До бою! – Набій до набійника! – Контакт!".

Знімає автомат із запобіжника, ставить на одиночний, ловить мішень обома очима у приціл – цього аспекту стрілецького мистецтва їх навчали окремо, бо стрільба не зіщулюючи одне око є неабиякою перевагою, особливо в гарячці бою. Поволі вдихає й до середини видихає, піймавши павзу між ударами серця, тисне на спусковий гачок – постріл, непогано пішов. Наступний – трошки різко смикнув палець в останню мить, зірвав. Десь на середині серії ловить себе на думці, що геть забув дихати, і принаймні половина куль скоріше за все полетіла чортзна-куди. Зусиллям волі опановує себе, вирівнює дихання й дострілює залишок набоїв. "Стрільбу закінчив! – Зброю до огляду! –  Чисто, оглянуто! – До мішеней бігом – РУШ!". Трійка зривається вперед, лічені секунди – й плоди їхньої кропіткої праці в них перед очима. Денис придивляється до роздрукованого листа паперу, прикріпленого до його мішені. Дві кулі лягли в "молоко" – білі квадратики обабіч уявної голови цілі. Одна – чітко в голову в зоні цифри 6, дві сімки й одна вісімка, ще три кулі в дерев'яній основі мішені, до якої і кріпиться листочок, і ще одна невідомо де – схоже, результат того самого пострілу, що він його зірвав. Загалом, отже, 28. "Що ж, вік живи – вік учись", – намагаючись опанувати розпач, який був підкотив до горла, підбадьорював себе Денис.

Далі – положення 2. Присівши й умостившись якнайзручніше, Ден знову піймав центр мішені в прицільне приладдя, та, намагаючись не забувати цього разу про дихання, неспішно відпрацював усі 10 пострілів. Результат не змусив на себе довго чекати: 8/10 влучань у мішень і всі 10/10 – в її площину. Одна куля знов у молоко, інша – трохи нижче від залікової зони, а всі інші знайшли свою ціль. 56 балів зі 100 можливих, удвічі краще, ніж стоячи! Це ще, звісно, не рекорд, і всього лише на 100 метрів, але прогрес очевидний. Отже, недарма все було, недарма! Стрільба з положення лежачи потішила Дена ще більш неймовірними результатами: 10/10 влучань у мішень, 78 балів! Перевершити його з усього взводу спромігся лише Тренер з його 80 балами – воістину, снайпер від народження! Тож сьогодні Денис мав усі підстави пишатися собою та своїми досягненнями.

Насамкінець їхньому взводу було видано ще по 10 набоїв на кожного, й у складі тих самих трійок, що вони у них сьогодні працювали, мали просуватися вперед, прикриваючи один одного. За командою першого номера "Іду!", решта двоє мають з положення присівши відпрацювати по 3 постріли кожен, подавши попередньо команду "Прикриваю!", поки перший чимдуж бігтиме вперед, якомога сильніше занизивши свій профіль. Добігши до визначеної позиції, перший займає положення 2 і подає команду "Тримаю!", за якою другий номер має подолати той самий відтинок шляху, допоки його прикривають. Подолавши два таких відтинки по 25 метрів і відпрацювавши по 6 пострілів одиночними, група таким же чином долає третій, заключний етап, тільки вже переключивши вогонь на автоматичний і розподіливши решту набоїв на дві короткі черги. Ця вправа всім стала до вподоби, найбільшим же смутком стала її швидкоплинність і обмеження в кількості боєприпасів.

Якби ж то тільки не ці кляті матеріальні умовності, що завжди сковують усі прагнення людської душі, немов тяжкі кайдани, то вони б із радістю залишилися тут скільки завгодно, щоразу змінюючи вихідні дані та відпрацьовуючи відповідно до оперативної обстановки! Змоделювали би десятки сценаріїв і відстріляли сотні набоїв, аби тільки здобути безцінні навички ведення бою, розвинути в собі первісне хижацьке чуття, що воно завжди розкривається, коли людина щомиті перебуває на межі життя та смерті! Вони стануть елітним штурмовим підрозділом, їхнє бойове злагодження сягне небувалих висот, вони розумітимуть один одного з пів слова, читатимуть кожен рух і кожен погляд побратима, аби тільки не підвела та бісова матеріальна складова! Але цього разу ліміт було вичерпано в самісінький розпал гарячки уявного бою, і, долаючи невпинну жагу до пригод, хлопці почали збиратися на базу.

Викопали мішені, зібрали всі речі докупи, самі порозсідалися та рушили. Ще один годинний сеанс масажу всього тіла за підтримки Укравтодору – і вони на місці. Тепер залишалося лише почистити та здати зброю, й могли бути вільними. Чистили мовчки, бо ж це взагалі глибоко філософська справа – вояк залишається сам-на-сам зі своїм вірним другом і помічником, від якого залежить, жити йому чи померти. Ось і зараз кожен замислився про щось своє. Денисові от, до прикладу, все не йшли з голови думки про сьогоднішні стрільби і про те, чого все закінчилося так швидко. Хіба можна чогось як слід навчитися, коли не маєш змоги регулярно цим займатися, доводити до автоматизму всі необхідні навички та виправляти помилки? Двічі на місяць – це нікуди не годиться! І що там собі думає їхнє командування, на які результати сподівається?! Але то, врешті-решт, не його справа, і не йому, на жаль, це вирішувати. З такими невеселими думками він закінчив чищення, здав автомат, і, тяжко зітхнувши, попростував додому.