IV

Ранок прийдешнього дня, як і ще два дні до нього, виявився напрочуд вітряним, вологим і холодним, особливо як на середину квітня. Зеленка вся розмокла від рясних дощів, які, здавалося, й не збиралися вщухати. Але жодні погодні умови – не завада для тренувань, які ніхто й не думав скасовувати: їх лише перенесли на базу. Але цього разу Дена та ще дев’ятьох бійців зібрали не для цього – мали заступати на лікарню. Про це їх попередив іще вчора заступник командира роти з позивним Дід Мороз. Це був кремезний чолов’яга високого зросту, з широкими плечима та могутньою статурою. Та найяскравішими рисами, що відразу впадали у вічі та через що він і здобув свій позивний, була довга сива борода та яскраві блакитні очі, що зазвичай привертали увагу мрійливим, навіть лагідним поглядом з-під густих брів.

Повідомленням про лікарню закінчився вчорашній день, з нього ж розпочався сьогоднішній. Отримавши зброю, їхня група вишикувалася на інструктаж. «Ви заступаєте на варту обласної лікарні, – додав Дід Мороз, щойно впоравшись із офіційною частиною, – від вашої пильності, рішучості та стійкості залежать життя та здоров’я сотень цивільних, яких ви маєте захистити. Пам’ятайте про це».

Денисові вкрай відгукнулися ці слова, та й окинувши оком групу, можна було помітити, що не тільки йому. Людині інколи бракує одного лише слова, щоби відчути себе значущою, а свою справу – потрібною. Дід Мороз зумів чудово добрати необхідних слів: втомлені спини випросталися, плечі розпрямилися, в очах кожного спалахнули незгасаючі вогники, що можуть ущухнути й зачаїтися тільки на мить, але відразу розгоряться, варто лише почати роздмухувати їх. Вони були готові до нових звершень, а там іще день – і тижню край, тож матимуть змогу трохи відпочити. Але то вже потім, а зараз треба вирушати.

Прибувши на місце, вони розподілилися по постах у дві зміни. Вільна зміна пішла до кімнати відпочинку, а Ден за розподілом опинився на головному вході разом із начальником варти на псевдо Татарин. Це був високий чоловік середньої комплекції, із трохи зіщуленим поглядом темних очей і сивою щетиною на щоках. Розмінявши вже шостий десяток, він тим не менш не втрачав бадьорості духу і тонкої іронії мовлення, притаманної уродженцям Сходу. За мирною професією був автомеханіком і мав багато цікавих історій із життя, що їх і оповідав своєму зацікавленому слухачеві.

За чотири години зміна, обід, невеличкий перепочинок, і знову на пост. Центральний вхід закривався о п’ятій, тож на вечір і ніч лишалися тільки два пости: в’їзд до приймального покою та прохід на овочебазу, що він розташовувався неподалік від кисневого балону (між собою вони так і називали цей пост – «кисень»). От саме туди Ден і відправився вартувати, цього разу в парі з Тренером. У ході подальшого спілкування з’ясувалося, що він викладає Тхеквондо – той самий вид спорту, яким займався й Денис, до того ж закінчив той самий факультет того ж університету, в якому Ден наразі навчався. Просто дивовижно, як вони не були досі знайомі? Хоча його обличчя відразу видалося Денисові знайомим – скоріше за все, вони бачилися мимохідь на якихось змаганнях, але тоді він на це не зважав.

Вечір непомітно пролетів у спогадах, потім була вечеря, дві години на відпочинок, і, зрештою, найтяжче випробування будь-якого бойового завдання – ніч. Холодний, пронизливий вітер задуває просто в обличчя краплі дощу, що то підсилювався, то вщухав. Земля перетворилася на болото, а на асфальті стояли калюжі, обійти які не було жодної змоги. Неподалік від кисню стояв трансформатор, метрах у п’ятдесяти від нього – паркан, а між ними простяглася густо засаджена лісосмуга, на відтинку якої Тренер примудрився угледіти галявинку біля старого дуба.

З цієї галявини чудово проглядалися всі підходи до їхнього посту, хоча спостерігач між тим залишався непоміченим. Торішнє листя на землі робило кроки майже безшумними, а ще слугувало своєрідним килимом, по якому було в рази приємніше ступати, ніж по багнюці. До того ж ця позиція була прикрита обабіч дерева непролазними хащами, що прикривали не тільки від потенційного противника, але й від негоди. Та хоч якою розкішною вона не була, пронизливий вітер і дрібненька, проте настирлива морось при температурі трохи вище нуля робили свою справу – вже за півгодини всі кінцівки крижаніли, а за годину геть втрачали гнучкість і рухливість, немов би перетворюючись на важелезні колоди.

О, якби тільки зібрати докупи всіх розпалювачів війни, начепити повне бойове спорядження та змусити простояти так хоча б одну ніч! Та що там ніч – хоча б зміну, одну годину навіть! Коли вже не можеш стояти, але примушуєш себе до цього, коли міряєш кроками ту галявинку не з дитячої цікавості, а задля того, аби просто не закостеніти, коли з усіх сил намагаєшся не заснути, бо цей сон може опинитися останнім, коли знаєш, що скоро вже має бути світанок, а він усе не настає і не настає, бо ніч так неохоче віддає кожну вільну хвильку свого часу! Скільки з них, переживши це, схотіли би втілити в життя хворобливі фантазії своєї збоченої уяви? Кому з них захотілося б далі волати про велич і могуть держави-терориста? Кого б це могло залишити байдужим, коли така участь стосується особисто тебе? Коли маєш не віщати для ненаситного юрмиська ура-патріотів, сидячи в затишному кабінеті, а брати до рук зброю та воювати, знаючи, що наступний день може не настати? Кому б тоді хотілося цього? Кому?!

Думки проносилися стрімголов одна за одною, й на жодну з них Денисові не вдавалося добрати слушної відповіді. Під їхній супровід цих Ден дивився, як на обрії займається світанок і золотить усе навколо своїм палким сяйвом. Природа раділа новому дню, який усе-таки настав. "Коли-небудь і ми радітимемо нашій великій перемозі, –  подумав він, –  і світло знову переможе темряву!". Безсонна ніч добігала кінця, залишалося тільки дочекатися на зміну, здати зброю та нарешті вирушити додому.