ІІІ

Стояв теплий квітневий ранок, коли під час шикування командир роти сповістив, що всі, хто не мали змоги взяти участь у нещодавніх стрільбах, матимуть таку змогу сьогодні. Але їхати до полігону досить далеко, тож було прийнято рішення зайнятися відпрацюванням зачистки приміщень. Тих, хто не зміг вирушити на стрільби минулого разу, набралося десятків зо два, тож, отримавши зброю, розрядивши один магазин і захопивши мішені, вони вирушили до підвального приміщення. Там на них уже чекав Вега, який видав усім по 10 набоїв, перевірив наявність захисних окулярів (за відсутності тактичних стануть у нагоді й будівельні), а також нагадав про навушники, бажано армійського зразка, але й звичайні затички непогано зарадили би справі. Окуляри Денис носив завжди з собою, тож із ними не виникло жодних проблем, а от про вуха він потурбувався в рази гірше, бо зовсім забув про ті кляті затички, не кажучи вже про армійські навушники з активною звукоізоляцією, які навіть у мирний час було не дістати, що вже казати про тотальну війноньку! Отже, мав якимось чином виходити із положення, хоча й не маючи жодних ідей, як це зробити, а відтак обравши шлях терплячих і просто не зважаючи на це. Ну постріли й постріли, що з того?

До підвалу їх заводили по п’ятеро, й Денис опинився в першій групі добровольців. Вони спустилися до володінь мороку, що лише частково був розсіяний світлом прожекторів, установлених спеціально для освітлення цього імпровізованого підземного тиру, бо звичайні лампи розжарювання могли б дуже швидко пасти смертю хоробрих від першої-ліпшої кулі, що зрикошетить від стелі або стін. Все приміщення було завдовжки не більше 25 метрів, розділене на декілька ділянок бетонними блоками близько півметра заввишки, утворюючи щось на кшталт велетенських камер схову. У заглибленні перед мішенями, обабіч них, у самісіньких закутках такої «камери» й були розташовані прожектори, аби мінімізувати ризик їхнього ураження. Крім природної вогкості підземелля, в повітрі відчувався різкий, задушливий запах сірки. «Так пахне порох», – здогадався Денис, уперше в житті вдихаючи ці їдкі випари та закарбовуючи їх у своїй пам’яті.

Переступивши через «поріг» однієї із секцій, що була якнайдалі від їхньої цілі, група вишикувалася в шеренгу. Короткий інструктаж з правил техніки безпеки, який кожен з них засвоїв напам’ять ще на першому тижні, й така довгоочікувана команда: «Патрон у патронник, на запобіжник!». Після того, як усі впоралися, їх пошикували в колону по одному обличчям до однієї з двох бетоннох плит, що обмежували єдиний вхід до їхньої секції, і водночас були їхніми укриттями. Вони мали відпрацювати по 5 патронів з позицій біля лівої та правої плити почергово. Ще з першого дня їх привчали до однаково майстерного володіння зброєю як на «робочу», так і на «неробочу» руку – і зараз вони мали чудову нагоду перевірити, наскільки успішно їм удалося оволодіти цим умінням.

Денисові було зручніше працювати з лівої, бо зір на праве око був настільки низький, що на відстані в 20 метрів було видно лише приблизний силует мішені, а на понад 50 метрів довелося б вести вогонь майже наосліп, однак це жодним чином не зупинило би його, підбурюваного азартом і прагненням досягти найкращого результату. Команда «Вдома!» – і рука побратима позаду дзвінко б’є по плечу, так сильно, аби той, хто попереду, відчув це навіть під шаленим адреналіном бою. Попереду стояв Док, і Денисова долоня як слід ляснула його біля лопатки. «Працюємо по одному пострілу, потім кричимо «Проблема!» та відходимо в кінець строю. Відхід тільки попід стіною, хто випхався на середину проходу – двохсотий! 50 відтискань за кожен заліт! Підтвердити готовність!». 5 лівих рук здійнялися вгору з криком «Готовий!». «Перший номер, на позицію!» – Док уперся поглядом у плиту. «Ціль!» – він необережно виставився, занадто сильно відкрившись для ураження, й Вега був змушений декілька разів виправити його положення до задовільного стану. «Вниз!» – Док сховався за укриття, опускаючи автомат. «Ціль!» – знову виставився. «Контакт!» – два постріли поспіль громовими розкатами розрізали майже цілковиту тишу підземелля, відбиваючись від стін і стелі й віддаючись дзвоном у вухах. «Трясця! Воїне, що це за дурня?! Планку перемикання вогню на одиночні! – вилаявся Вега – Проблема! Відхід!». «Проблема!» – луною відізвався Док, відходячи в кінець строю. «Прикриваю!» – миттю включився Денис і зробив крок уперед, також упершись у стіну. «Ціль!» – він і не помітив, як теж виліз надто далеко, в голові була лише одна думка: «Як же незручно стріляти з-за рогу!». Так-сяк скорегувавши своє положення в просторі після другої чи третьої спроби, він почув таку жадану команду на відкриття вогню. Ота розпливчаста чорно-біла примара вдалині і є його ціллю? Дивина, та й годі! Але нема часу розмірковувати: затримавши дихання й піймавши павзу між ударами серця, він натиснув на спусковий гачок. Пострілу майже не було чути, особливо в порівнянні з двійкою, що видав їхній взводний медик. «Проблема!» – «Прикриваю!» – відхід. Здавалося б, нічого складного, але спробуй-но тут не заплутатися навіть у власних руках і ногах – що вже казати за правильне положення тіла під час стрільби з укриття!

По закінченню п’ятого кола Вега зупинив їх, наказавши перевірити кількість набоїв. У всіх, окрім Дока, виявилося по чотири в магазині й одному в патроннику. Після цього інструктор дав хвилинну перерву, аби перевірити мішені, а тим, хто особливо відзначився – отримати свою нагороду в 50 відтискань. Денис визвався йти першим, і серед хмар порохового диму тільки впритул побачив результати їхньої роботи. Двадцять дві кулі з двадцяти шести потрапили в ціль, причому переважна більшість – у центр або біля нього. Найменше коло з числом 10 було пошматоване влучанням чотирьох або п’яти куль. «Не здивуюсь, якщо принаймні одна з них – Дока», – подумки піддів він напарника, повертаючись назад.