ІІ

«Бойченко, на отримання зброї! Шикування через 10 хвилин. Вільно, розхід!». Їх, звісно, попередили заздалегідь, що завтра мають заступати, але все одно якась тривожна невизначеність майнула на краєчку свідомості, відразу, втім, поступившись місцем почуттю рішучої готовності. Це була його перша варта, і саме нею ознаменувалося завершення другого тижня служби. Протягом цього часу вони невтомно відпрацьовували всі базові навички для ефективних дій у разі бойового зіткнення, і ось сьогодні його перше випробування, перше завдання. Щоправда, решта підрозділу, що не була розподілена на варту, повзводно мала відбути на стрільби, поки вони тут «…пильно охоронятимуть і стійко оборонятимуть доручений їм пост…». Усе згідно Статуту, чорт його забирай!

Отримавши зброю, першим чином Денис від’єднав багнет-ніж і вийняв увесь БК із старого, ще радянського, підсумка, розподіливши всі магазини по розгрузці. Потім оглянув автомат, декілька разів пересмикнув затвор, націлив ствол у небо та натиснув на спусковий гачок. Патрону в патроннику не було – бойок, що сумно клацнув у порожнечі ствольної коробки – тому наочний доказ, та й бути не могло – всі набої було розподілено та суворо контрольовано. Потім спустився сходами та приєднався до побратимів. Вони вишикувалися біля вартівні – семеро вояків разом із начальником варти, вислухали інструктаж з техніки безпеки, розписалися в журналі бойових завдань, і розподілилися по позиціях. Його разом із ще одним бійцем на псевдо Док, розподілили на КПП де вони мали пильно дотримуватися пропускного режиму та слідкувати, аби ніхто з чужаків не потрапив на територію бази. Ніхто з чужих, щоправда, й не намагався, а от свої тим часом вирушали на полігон, і все, що могли вдіяти доблесні вартові – сумними очима проводжати їх у добру дорогу та очікувати їхнього повернення.

Його напарник і справді був їхнім взводним медиком (як він сам уточнював, «стрілець-санітар»), а до повномасштабного вторгнення мав професію бухгалтера в одному з банків, тож уважності та пильності до дрібниць йому було не позичати. Вище середнього зросту і з доволі гармонійною пропорцією тіла, мав, однак, і свої проблеми зі здоров’ям, значною мірою посилені малорухомим способом життя. Менше з тим, зовнішній вигляд і рівень фізичної підготовленості були тими деталями, на яку б його співрозмовники зважали б в останню чергу, варто було лише трохи поспілкуватися з ним. Видавалося, що це скарбниця людських знань, яка з кожним новим днем тільки поповнюється, та аж ніяк не вичерпується. Його настрій і загалом психоемоційний стан завжди лишався стабільним, оповідав він завжди цікаво, з нотками гумору та легкої іронії, ніколи не жалівся на жодні життєві негаразди, сприймаючи їх лише як чергове випробування на шляху до свого самовдосконалення, жодним чином не як привід для жалю та прокльонів на своє тяжке життя.

Всі ці деталі Денис з’ясував за перші ж дві години їхнього сумісного чергування, а коли трохи потому вони направилися до вартового приміщення та знайшли там шахи, настав час йому ще більше здивуватися багатогранності розвитку свого напарника. Він програв Доку двічі: першу партію з повним комплектом фігур, другу – від самого початку без ферзя. Денис іще з дитинства любив цю гру, навчав його шахових основ батько, тоді ж прищепив йому палку любов до тактики та стратегії, яку він зберіг на все життя. Грав він доволі непогано, і навіть декілька разів брав участь у шахових турнірах за честь школи, де посів призові місця. Такий розгром від людини, жодним чином не пов’язаною з цим професійно, просто вражав. І вкотре вже він був змушений констатувати факт, що немає меж для самовдосконалення. Решту дня та відведену їм за розподілом частину ночі вони провели в бесідах на найрізноманітніші теми, починаючи від найзлободенніших на кшталт матеріального та соціального забезпечення їхнього підрозділу, закінчуючи філософськими роздумами про сенс буття.

Бойове завдання тим часом добігало кінця, й власне бойової його складової їм не судилося дочекатися. Мирне місто прокидалося, й ніхто на нього не спокусився, не було від кого його обороняти. Звичайно, це було на краще, але десь глибоко в душі залишився майже непомітний осад: ось такий він – героїзм оборонців рідної землі? Просто стояти та чекати, чи прийде небезпека, чи ні? І це не згадуючи навіть той факт, що через це вони змушені були пропустити стрільби! Не так він уявляв собі величні битви та славетні звитяги, не до цього готувався! Все героїчне зазвичай розбивається об буденність, і Денис мав змогу особисто пересвідчитися в істинності цього спостереження. Аж ось на виднокраї зажеврів світанок, прокинулися та приєдналися до їхніх із Доком самотніх постатей побратими, а вже за годину підійшли хлопці їм на заміну – був саме час вирушати додому.