Пролог

Жовтень 2022, Запоріжжя

Осіннє небо налилося сірою похмурістю та було готове щедро напоїти спрагле місто водою з важких свинцевих хмар. Житлові масиви спальних районів чудернацьким мереживом перепліталися з поодинокими будинками та навіть цілими садибами приватного сектору, створюючи доволі гармонійну в своїй хаотичності картину міської забудівлі.

Ранок нового дня не вирізнявся з-поміж інших нічим особливим: декілька прильотів по місту, трохи більше – по передмістю, кілька вбитих, кільканадцять поранених, словом – нічого особливого. Обридла буденність життя у прифронтовій зоні, де кожен наступний день – як лотерея: прокинешся вранці чи ні? Руська рулетка від «руських братів». Але то, знову ж таки, зовсім пусте – чергова деталь нікому не цікавої буденності, що ходить за тобою слід у слід, заманює до своїх тенет, огортає мороком безнадійної туги, занурює в атмосферу постійного пригнічення та спустошення, й щоразу нашіптує не у вухо, а в самісіньку душу: «Ти наступний!..». Тож навіть цивільні змушені підлаштовуватися під умови війни, коритися її правилам і законам, що вона їх диктує, аби мати бодай мізерний шанс на порятунок свого життя та здоров’я. Всі ці закони та правила можуть бути зведені в один-єдиний вислів: «Або ти, або тебе!».

***

Вузькою лісовою стежкою, що ниточкою в’ється серед хащів, бадьоро крокував юнак. Майже не зважаючи на дорогу, він простував усе далі й далі, лише трохи пригальмовуючи на різких поворотах. Нічим на перший погляд не примітний, середнього зросту й атлетичної статури, він міг би видатися за цивільного, якби не берці, військова постава та швидка, пружна хода. Одягнений був у лижну куртку, покликану захистити від негоди, та потерті спортивні штани, що їх просто було не шкода. За спиною виднівся наплічник – одвічний друг у будь-яких пригодах, а в руці він мав чорну парасольку, яку ніс то як сокиру – на плечі, то як автомат, узявшись за неї обома руками – певна річ, не з самої лише дитячої грайливості, а скоріше в угоду набутій звичці. Дійшовши до широкої ґрунтової дороги посеред лісу з двома коліями від автомобільних покришок, хлопець рушив далі уздовж неї, все більше поринаючи у спогади.

Доброволець територіальної оборони Денис Бойченко чудово пам’ятав, як саме і з чого все починалося. Це був самісінький початок березня, перший тиждень від початку повномасштабного вторгнення рашистів, і, мабуть, найтяжчий, щонайменш через дошкульну безпорадність і неможливість щось зробити, на щось вплинути. У військкоматі 20-річний студент фізичного виховання, що не проходив навіть строкову службу, був одностайно визнаний максимально не пріоритетним для фронту та відправлений домів зі щирим побажанням «…не шукати війну, бо вона сама тебе знайде». О, скільки ж разів йому ще передувало почути цю фразу в найрізноманітніших формулюваннях і варіаціях! Місяці потому цей факт видавався йому доволі кумедним, не раз і не двічі викликаючи посмішку, але тоді, наприкінці лютого, він ладен був вити вголос від безсилля. Благо, мав добрих знайомих, які допомогли з оформленням усіх необхідних документів і залагоджуванням формальностей для вступу в добробат, після чого розпочалось активне та максимально прискорене пізнання всіх деталей і тонкощів військової служби.

Довгі, виснажливі тренування з фізичної та бойової підготовки 6 разів на тиждень, зведення польових укріплень, основи тактики та стратегії ведення боїв, тактична медицина та інші складові виживання вояка – все це було саме те, чого Денисові не вистачало як повітря, до чого він прагнув і чого бажав усім серцем! Якнайкраще та якнайшвидше навчитися всьому, геть усьому, що має знати та вміти справжній воїн, і нарешті показати, чого він вартий, нарешті стати у пригоді своїй любій ненці-Україні! А відбувалося це священне дійство не абиде, а саме в тій лісосмузі, що він нею йшов. Та сама дорога, єдина на весь ліс, де могли пересуватися автівки, була відправною точкою для кожного їхнього дня. Сюди прибували автобуси з особовим складом і речима, звідси стартували їхні ранкові пробіжки та марш-кидки, цією дорогою вони простували, відпрацьовуючи командну взаємодію у складі групи, та нею ж поверталися назад. Одна лише дорога, а скільки спогадів!

А ось галявина, що ще з початку далекого березня слугувала їм місцем розпалення багаття та прийому їжі, тут же вони відпочивали після пробіжки, щоби декілька хвилин потому рушити далі, на відпрацювання прийомів зі зброєю або риття окопів і їх укріплення. А там, трохи вдалині, серед сплетіння гілок і ще не опалого листя, височіє невеличке узвишшя, що видається таким тільки на перший погляд і тільки тим, хто не долав його декілька разів поспіль зі зброєю в руках і броніком на плечах, а надто – у протигазі! Так, у нього є багато цікавих історій, які час від часу спалахують у його свідомості, особливо тут і зараз, у цій «зеленці», де все буквально дихає спогадами про той час і події, що з ним пов’язані. А ще він точно знає, що має повідати про них світові!