Глава 4. Зміна фокуса.

Вийшовши на вулицю, я отримала дзвінок від Софії Едуардівни. Вона повідомила, що на сьогодні більше жодних завдань немає і, якщо я вже закінчила справи із центром, можу бути вільна.

Час наближався до обіду, тому я вирішила зайти до найближчої кав’ярні, випити кави й трохи видихнути після всіх цих подій.

Але, взявши каву, зрозуміла, що вона мені вже не допоможе. Тож вирішила заїхати додому, перевдягнутися й вирушити до клубу.

— Щось ти сьогодні рано. Привіт, — привітався тренер.

— Важкий день, — роздратовано відповіла я. — Привіт.

— Зараз тільки перша дня?!

— Дуже важкий день…

— Добре, зрозумів. У нас незабаром мають бути змагання. Будеш брати участь? — запитав Віктор Михайлович.

Я одразу відчула, як настрій почав поліпшуватися.

— Змагання? Звичайно! — радісно, майже як мала дитина, відповіла я.

— Бачу, тяжкість дня починає спадати? — весело підмітив він.

— О-о-о, так!

— Добре, йди до мішені. Що робити, знаєш.

— Слухаюсь, сер! — бадьоро відрапортувала я й попрямувала до свого місця.

У залі майже нікого не було. Десь у дальній частині приміщення тренувався ще один спортсмен, а за сусідньою лінією хтось неквапливо збирав спорядження. Знайомий запах стрілецького тиру, приглушені звуки й звична обстановка поступово витісняли з голови ранкову метушню.

Я перевдягнулася, підготувала необхідне спорядження й почала з розминки. Віктор Михайлович завжди наголошував, що не варто нехтувати підготовкою, навіть якщо приходиш сюди не вперше й думаєш, що все давно знаєш. Особливо коли настрій змінюється швидше, ніж погода.

Спочатку — кілька хвилин на розігрів м’язів, потім звична підготовка до вправ. Сьогодні я вирішила не поспішати. Перші спроби були радше розминкою для голови, ніж прагненням показати результат.

— Не поспішай, Аню. Ти куди біжиш? — почувся голос тренера.

— Нікуди. Я вже тут.

— От і добре. Тоді давай без геройства. Працюй спокійно, як завжди.

Я лише посміхнулася у відповідь.

Перші серії вийшли не такими вдалими, як хотілося. Десь поспішила, десь надто зосередилася на результаті, а не на самому процесі. Віктор Михайлович кілька разів підійшов, подивився на мішень і коротко вказав, на що варто звернути увагу.

— Ти сьогодні думками десь далеко.

— Я тут.

— Фізично — так. А от голова, здається, досі в університеті.

— Не нагадуйте мені про нього, будь ласка.

Він засміявся.

— Зрозумів. Тоді пропоную угоду: поки ти тут, жодних університетів, дисертацій і людей, які не дають тобі спокою. Є тільки ти, мішень і робота над результатом.

— Найкраща пропозиція за сьогодні.

Наступні серії пішли значно краще. Я поступово увійшла в ритм, перестала прокручувати в голові ранкові розмови й нарешті зосередилася на тому, заради чого приїхала.

Тут не потрібно було вгадувати чужі думки, шукати прихований сенс у словах або аналізувати кожен погляд. Результат був перед очима й жодних додаткових пояснень не вимагав. Можна було скільки завгодно намагатися знайти причину невдалого пострілу, але мішень від цього не змінювалася. Іноді мені здавалося, що з людьми було б значно простіше, якби вони теж залишали після себе настільки очевидні результати.

Коли я завершила чергову вправу, Віктор Михайлович підійшов подивитися на результат.

— Ну ось. А тепер я бачу знайому Аню.

— А ви сумнівалися?

— Після твого сьогоднішнього вигляду — ще й як.

— Це був тимчасовий збій системи.

— Сподіваюся, до змагань полагодимо.

Я одразу підняла голову.

— До речі, а коли вони?

— Поки уточнюємо дату. Але часу на підготовку буде небагато, тож якщо справді хочеш брати участь, доведеться трохи серйозніше підійти до тренувань.

— Вікторе Михайловичу, ви зараз говорите з людиною, яка вже подумки стоїть на п’єдесталі.

— Головне, щоб не тільки подумки, — усміхнувся він. — А тепер давай ще трохи попрацюємо. Святкувати будемо після результатів.

— Є, сер!

Я знову повернулася до своєї лінії. Здається, день усе-таки почав налагоджуватися.

Ще одну серію я виконала вже з більшим азартом, але результат знову виявився п’ятдесят на п’ятдесят. Частина пострілів лягла цілком пристойно, інша змусила мене вкотре переконатися, що думки й концентрація не завжди слухаються за першим наказом.

Віктор Михайлович подивився на мішень, потім на мене й лише похитав головою.

— Ну що, сьогодні в нас день сюрпризів?

— Я б сказала, що це творчий підхід.

— А я б сказав, що тобі час трохи заспокоїтися. Давай сьогодні без гонитви за результатом. Знаєш, що робити.