Глава 2. Повторне впізнання.

— Доброго ранку! — привітавшись з усіма викладачами, які вже були на кафедрі, я помітила, як Яків Андрійович аж трохи поперхнувся кавою.

— Ну, Аню, здивувала так здивувала. Доброго ранку! — оговтавшись після легкого кашлю, привітався зі мною мій колишній заступник декана факультету, а тепер уже й колега, та простягнув руку.

— Якове Андрійовичу, ми не перший рік знайомі, мали б уже звикнути, — жартома відповіла я, потиснувши йому руку.

У відповідь одразу опинилася в його легких обіймах.

— Раді тебе бачити! Щиро бажаємо тобі легких, слухняних і… — Яків Андрійович трохи насупився й уважно подивився на мене. — І відповідальних студентів, — продовжив він, погрожуючи мені вказівним пальцем.

— Дякую-дякую.

— Можеш сідати за цей стіл, тепер він саме твій. Бажаєш кави чи чаю?

— Дякую. Кави.

— Ну, добре. Сідай, і зараз ти мені все розповіси. Як ти до цього дійшла?

Зробивши каву, Яків Андрійович сів навпроти мене й почав уважно слухати. Я взагалі людина небагатослівна, але Яків Андрійович ще з мого першого курсу викликав у всіх довіру й батьківську прихильність. Для кожного студента він був наче старший брат: і підтримає, і допоможе, і слушну пораду дасть, ще й спину прикриє. А ми були такими, що останнім він займався найчастіше.

Мабуть, саме тому з ним було легко говорити навіть про речі, які я зазвичай воліла залишати при собі. Не доводилося добирати правильні слова чи заздалегідь готувати виправдання. Принаймні я так думала.

— Загалом, якось так… — закінчила я, скориставшись миттю, поки ми були самі на кафедрі, й трохи розповівши, що і як.

— Мда… І ворогу такого не побажаєш. Я ще тоді чув, що в тебе складні стосунки з батьком, але після того нещасного випадку він, схоже, геть розумом поїхав. Але ти завжди була сильною особистістю. І бачиш, як вдало зараз із усім цим упоралася. Не засмучуйся через нього й зосередься на допомозі малому.

— Та так. Раніше його хоча б мама стримувала, а після її смерті вже не залишилося для нього авторитетнішої думки, ніж власна. Він виявив у собі здатність бути правим абсолютно в усьому. А в мене ж знаєте який характер: якщо людина об’єктивно, вибачте за лексику, гівно, то я їй це обов’язково скажу, щоб знала. І ще детально поясню, де, як і в чому саме вона гівно. А малого він зараз відправив вчитися до Англії, тож той щасливий, що втік із того ув’язнення.

— І на краще. Ви молодці.

— Доброго ранку, шановне панство! — привіталася Анастасія Ігорівна. Здається, пам’ятаю її ще лаборанткою кафедри. Вона якось заміняла нам когось із викладачів на четвертому курсі.

— Доброго-доброго! — почав Яків Андрійович. — Настю, знайомтеся, це Аня, наш новий лаборант кафедри, а в майбутньому — викладач. Аня в нас раніше навчалася, можливо, пам’ятаєте, можливо, ні. На магістратурі ще й старостою була.

Анастасія Ігорівна затримала на мені доволі багатозначний погляд, і я зрозуміла: хто-хто, а вона мене точно впізнала.

— Аня? Раніше навчалася? — почала міркувати Настя, загадково дивлячись то на мене, то кудись убік, облаштовуючи свій стіл. — Та наче ні. Багато в нас Ань було, хіба всіх запам’ятаєш, Якове Андрійовичу? — продовжила вона жартома й іще раз кинула на мене зацікавлений погляд.

Ну ні так ні. Пограємо тоді, як хочеш…

— Ну, якщо ні, то ні. Якщо не помиляюся, ви тоді навіть нічого в них не викладали. Могли раз на рік когось замінити, це припало якраз на час вашої роботи лаборанткою. Але нічого, у вас ще буде змога познайомитися. О, доброго ранку, колеги! — привітався Яків Андрійович із викладачами, які почали сходитися на кафедру.

Перезнайомившись із новими викладачами, привітавшись зі старими й отримавши очікувані здивування та коментарі на кшталт: «Ми бачили тебе у списках на вступ, але не думали, що ти дійсно дійдеш аж до викладання», я нарешті дочекалася завідувачки кафедри — Софії Едуардівни, яку теж пам’ятала ще з бакалаврату.

Добрішої та чуйнішої завідувачки кафедри й людини загалом у світі, мабуть, не знайти.

— Ще раз доброго ранку, Анют. Заходь і сідай, — сказала Софія Едуардівна, коли ми зайшли до її кабінету.

— Доброго-доброго!

— Та не хвилюйся ти так, ми не кусаємося. Ну, може, студенти трохи, але я вірю, що ти знайдеш із ними спільну мову. До речі, про них. Ти вже маєш якийсь план, як будеш із ними працювати?

— О, так. Я пам’ятаю, як у нас колись викладали, і пам’ятаю, що подобалося, а що ні. Тому взяла до уваги принцип: «Перш ніж навчати студентів, варто пригадати, як самому хотілося, щоб тебе навчали», — і склала деяку, трохи креативну стратегію.

— Аню, це чудово! З нетерпінням чекаю на твої заняття. Мене попереджали, що ти доволі креативна. Та й загалом, ти молода, студенти люблять, коли викладачі ближчі до їхнього «вайбу», ніж ми, котрі їм у бабусі й дідусі годимося. Але знаєш, у мене для тебе є трохи прикра новина.

— Уважно слухаю.

— Справа в тому, що твій науковий керівник дисертації пішов на пенсію. Він уже й так у роках, а тут ще й стан здоров’я підвів. Дружина з дітьми наполягли, щоб він нарешті відпочив, — із сумним обличчям розповідала Софія Едуардівна.