Почуття які не повинні були виникти

***

Чейз лежав у темряві, і його тіло ще пам’ятало тепло її дотиків. Уявний образ Люни знову й знову виринав у його свідомості — її срібне волосся, що спадало м’якими хвилями по плечах, її великі фіолетові очі, що, здавалося, поглинали його з першого погляду. Вона була така ніжна, така незбагненна — наче сутність місячного світла, що проникало крізь вікно й лагідно торкалося його шкіри.

Він згорнувся у клубок, ніби намагаючись втримати цю хвилю бажання всередині себе, але вона проривалася крізь будь-які перепони. Його руки тремтіли, ніби прагнули торкнутися її знову — відчути її тепло, її запах. А запах був такий особливий — солодкий, трохи терпкий, з нотками свіжості й ніжності, що нагадували весняну ніч, наповнену таємницями.

Його тіло реагувало, ніби під впливом невидимих сил. М’язи напружувалися, кров шалено пульсувала в скронях, а бажання ставало нестерпно гострим. У голові з’являлися образи — її тонкі пальці, що тримають амулет, її гладка шкіра під сорочкою, така жива й ніжна, її легкий голос, що пронизував його до самого серця.

У сні він уявляв її — Люну, у тому лісі, де все було ілюзорним, але дивовижно реальним. Вона мовчки підходила до нього, її очі світилися ніжністю й таємничістю. Вона простягнула руку, і її пальці ковзнули по його грудях — легко й майже невагомо, ніби боялася порушити цю крихку мить.

— Чейз… — прошепотіла вона, її голос був м’яким шепотом, що лоскотав його слух. — Не йди від мене.

Ці слова були мов обіцянка. Мов закляття. І він не міг їй опиратися. Його губи ніжно торкнулися її шиї, і вона зітхнула, вбираючи його аромат — солодкий, трохи терпкий, ніжний, як сама весняна ніч. Вона була така тепла, така жива, що він відчував, як її серце б’ється в такт із його.

Її руки досліджували його тіло — лагідно, але впевнено. Вона шукала його губи, і коли вони злилися в поцілунку — це був вибух у серці. Її поцілунок був ніжним, але наповненим пристрастю — мов тиха ніч, що обіймає весь світ.

Її тіло — ідеальне й гаряче — притискалося до його, і він відчував кожен її подих, кожну мить, коли їхні тіла зливалися. Вона була такою близькою, що він відчував її аромат, її тепло, її ритм.

Його руки ковзнули вниз, досліджуючи її тіло з трепетом і обожнюванням, ніби боявся, що вона зникне. Вона зітхнула, коли його долоні торкнулися її стегон, а губи ковзнули до її плеча, залишаючи там м’який поцілунок.

Її пальці заплуталися в його волоссі, і вона прошепотіла його ім’я — тихо, зворушливо, мов нічна молитва. Вона ще ближче притиснулася до нього, і він відчув, як її серце шалено б’ється поряд із його — у тому самому ритмі, повному жаги й ніжності.

Їхні тіла злилися в одне — кожен дотик, кожен подих був безмовною обітницею, що вони належать одне одному, навіть якщо цей момент триватиме лише мить.

Чейз відчував, як його серце переповнює тепло й бажання, що зростало з кожною секундою.

А потім усе зупинилось.

Він прокинувся — і холодна реальність пронизала його свідомість. Простиня прилипла до розпаленого тіла, подих був рваним, і він затулив обличчя долонею, намагаючись заспокоїти бурю, що вирувала всередині.

— Бля… — видихнув він хрипко. — Що ти робиш зі мною, Люно…

Його серце билося швидко, і він знав: ця ніч залишить слід — не лише у його снах. Його тіло ще досі пам’ятало її дотики, її аромат, її тепло. І він розумів — ця зустріч була більше, ніж просто фантазія. Це був початок чогось справжнього, чогось, що назавжди залишиться в його серці.

…Але вже від одного її погляду він був готовий згоріти.

Усе в ньому прагнуло її — не лише шкіра, що пам’ятала її дотик, а й кожен нерв, кожна клітина, кожна тінь спогаду, що ще жила в ньому. Повітря здавалося насиченим її ароматом — солодким, пряним, з нотками магії й ночі. Він вдихав його, як отруту, що робить залежним. І благословляв кожен вдих.

Він заплющив очі — і знову побачив її. Люну. Живу, теплу, близьку. У його сні вона не була ілюзією — вона була дійсністю, яку він відчував навіть серцем. Її погляд, глибокий і спокійний, обіймав сильніше, ніж будь-які руки. Її посмішка — несмілива, ніжна — змушувала все в ньому тремтіти. Але найбільше пекло його те мовчазне розуміння в її очах. Вона знала, чого він прагне.

Вона підійшла до нього мовчки. Він сидів, роздягнений до пояса, спиною до неї. Вона зупинилась так близько, що він відчув її подих на плечі. Вона не питала дозволу, не вагалась — просто провела пальцями вздовж його хребта. Цей дотик був легшим за подих, але сильнішим за будь-який удар.

Він обернувся.

Вона стояла в місячному світлі, що падало з вікна. Сріблясте волосся спадало водоспадом, а очі… її очі світилися. Вони мовчки говорили: "Я тут. Я твоя. Якщо захочеш."

Він торкнувся її щоки. Її шкіра була теплою, майже пекучою. Її долоня лягла поверх його — повільно, обережно, ніби вона боялася зламати щось між ними. Її губи тремтіли не від страху — від бажання.

Вони не поспішали. Їхні серця билися в унісон — мов музика, що лунала між ними.

— Ти моя реальність?.. Чи я знову втрачаю розум?.. — прошепотів він.

Вона не відповіла. Лише наблизилася й поцілувала. Легко, м’яко — ніби її губи торкались не тіла, а його душі. Потім глибше. Пристрасніше. І все навколо зникло. Не залишилось часу, простору, страхів. Лише вона. І він. Її руки ковзали по його плечах, торкались грудей, лишаючи тепло. Їхнє дихання злилось в одне.

Він відчував її серце. Голосне. Швидке. Рідне. Притиснув її до себе, мов боявся відпустити. А вона не пручалась — навпаки, зливалася з ним, як хвиля з берегом.

І тоді він прокинувся.

Дихання було збите. Серце билося скажено. Шкіра палала. Руки ще тремтіли, ніби досі торкалися її. Його тіло жило у сні. А розум… не міг повернутись.

 Він опустився на підлогу, вперся лобом у коліна, обіймаючи себе руками, наче намагаючись утримати уламки себе в купі. Подих був важким, наче всередині вирувала буря, що рвала його на частини.

— Люно… — прошепотів він, майже беззвучно, так тихо, що сам себе ледь почув. — Я не витримаю. Якщо ти десь — дай мені знак. Хоча б щось... Тінь, подих, шепіт... Бо інакше… я згорю в цій темряві без тебе. Вона вже точить мене зсередини.