Зустріч

Люна

Очі розплющилися раптово, і перше, що вона побачила — це сіре, розмите світло за вікном. У горлі пересохло. Серце калатало, ніби ось-ось прорве груди. У кімнаті було тихо, але ця тиша давила сильніше за будь-які крики.

Люна повільно сіла на ліжку, вдивляючись у тремтячі руки. Все ще здавалося, що туман зі сну не розвіявся, а залишився десь у кутах кімнати, повзав уздовж стін, дихав за її спиною.

Її подих був уривчастим, ніби вона все ще там — перед тим жахливим вибором.

— Це був лише сон… — прошепотіла, та не повірила власним словам.

Враз її насторожив звук — чиїсь голоси. Вони лунали знизу, і не були схожі на спокійну розмову. Хтось прийшов. Та ще й так рано?

Люна підвелася з ліжка, босими ногами ступила на холодну підлогу і, пригнувшись, тихо підійшла до дверей. Притулилась вухом. Спочатку — нічого. Але згодом слова стали чіткими.

— Нам надійшов звіт, що ви підібрали якусь дівчину. Нам треба з нею поговорити, — пролунало грубо й різко.

— Що за маячня? — з викликом відповіла бабуся. — Це наклеп!

— Якщо не хочете по-хорошому, дайте нам пройти. Ми просто глянемо, що все гаразд.

— Ні! — в бабусиному голосі з’явилася паніка. — Не можна!

Кроки. І вже вона стояла біля самих дверей Люни. Та затамувала подих. Її тіло скувала крижана тривога.

— Чому не можна? — запитали чоловіки.

Кілька секунд тиші, а потім бабуся раптом сказала:

— Бо… бо я не така вже й стара! Маю право на любов! І в тій кімнаті спить мій коханий.

Гробова пауза. Чоловіки мовчали, спантеличені. Люна теж мало не відкрила рота від здивування. Серйозно? Коханий?!

— Ми лише на хвилинку. Якщо там справді чоловік — чого ви так боїтеся?

— Не можна… — бабуся сказала це майже пошепки. В її голосі не залишилось впевненості.

— Якщо так, ми зайдемо силоміць.

Люна чула, як вони рушили вперед.

— Люно, тікай! Я їх затримаю! — крикнула бабуся.

Не вагаючись, Люна кинулась до вікна. Розчахнула його, стрибнула вниз — у вологу траву, обпалена ранковим повітрям. Бігла, не озираючись. Очі повнилися сльозами. У голові лише одне: вони йдуть за мною.

Вона обернулась — так і є. Вже бачила, як один із чоловіків здіймає руку, і в повітрі засвітилось щось схоже на магічний знак.

Це кінець, — подумала. Але я не хочу помирати. Я ще не готова!

— Я зможу… Я зможу! — прошепотіла крізь сльози.

Вона заплющила очі й зосередилася. У грудях щось спалахнуло. Тепло. Сила. Незнайоме, але рідне.

Світ навколо спалахнув білим, а тоді…

Тиша.

Коли Люна відкрила очі, вона стояла на іншому боці лісу. Позаду — жодного переслідувача. Жодного сліду.

— Що це було?.. — прошепотіла вона. — Це… була магія?
Я обернулася — і на мить забула, як дихати. Цей ліс... він не був схожий на жоден, що я бачила раніше. Не старий, не лячний. Ні, він був живий, казковий. Повітря пахло хвоєю й чимось солодким, майже медовим. Сонце просочувалося крізь листя, залишаючи золоті плями на землі. Я ступила вперед — і різко сіпнулася.

— Ауч…

Зовсім забула, що я босоніж. На шкірі — порізи, подряпини, кров. Ноги боліли, але я все ж дійшла до старого пенька й сіла. Серце калатало. Боліли не тільки ноги — руки теж були в синцях. Я зітхнула.

— Ну чорт, спочатку руки, тепер ноги… — пробурмотіла я й озирнулася навколо.

Я не знала, куди йти, але щось у мені вело далі. Згодом я почула шурхіт води. Повільно, обережно підійшла до великого дерева, торкнулась шорсткої кори й виглянула з-за стовбура. Те, що я побачила, змусило мене забути про подряпини.

Озеро. Маленьке, спокійне, мовчазне. А посеред води — він.
Хлопець.

Він стояв у воді, напівоголений, по коліна занурений у прозору гладінь. Сонце пробивалося крізь гілки й танцювало на його спині, підкреслюючи рельєф м’язів. Вода повільно стікала по його тілу, мов зачарована — ковзала по плечах, спині, грудях, і зникала десь на межі шортів.

Він закинув голову назад, провів руками крізь вологе волосся, і в ту мить все довкола завмерло. Лише звук води й моє серце, що билося так гучно, що, здавалося, його міг почути весь ліс.

Я проковтнула клубок у горлі. Повітря стало густим, важким. Щось в мені наче стиснулося, запульсувало глибоко всередині, і я відчула, як обличчя заливає рум’янець. Це було… більше, ніж просто привабливо. Це було як магія — та, від якої нікуди не втекти.

«Ох чорт…» — пронеслося в голові. Я не мала на це дивитися, не мала так реагувати. Але тіло не слухалось. У животі щось стиснулося, а потім відпустило.

І тут він обернувся.

Я завмерла. Його погляд ковзнув у мій бік. Серце пропустило удар.

І тоді сталося щось дивне. Мить — і в повітрі просвистіло щось крижане. Від несподіванки я не встигла ні відсахнутися, ні сховатися — тонкий уламок льоду розсік мені плече. Я зойкнула і відступила, притискаючи руку.

— Ти що здурів?! — закричала я, виходячи з-за дерева.

— Люна?.. — Чейз насупився. — Що ти тут робиш? І ще… — він озирнувся. — Чого ти, чорт забирай, підглядала?!

— Я не… Це не те, що ти думаєш! — я вже не знала, куди подіти руки, злість змішалась із соромом. — І взагалі, ти міг мені просто крикнути, а не льодом швиргати!

— Це була реакція. Я відчув загрозу. — Його голос був напружений. — Ти не мала тут бути.

— Ага, ще скажи, що я тебе злякала. — Я скривилась, відчуваючи, як кров повільно стікає по руці.

Він підійшов ближче, і я знову відчула ту напругу. Його погляд ковзнув по моїй руці, трохи затримався на рані.

— Дай подивлюсь. Я не хотів.

— Не чіпай. — Я трохи відступила, але він уже стояв зовсім близько.

Між нами згустилося повітря — воно було важким, майже матеріальним. Я відчула тепло його тіла, близькість, вологість його шкіри. Побачила, як одна крапля повільно котиться з його ключиці вниз, залишаючи вологий слід на напружених грудях. Чейз мовчки дивився на мене — погляд напружений, як струна, глибокий і пильний, наче бачив усе.

Я не знала, що саме відчуваю — гнів, біль, чи щось зовсім інше, щось глибше, небезпечніше. Можливо, це було бажання втекти, але ноги не слухались.