Сни

Люна

Люна повільно занурювалася в сон, але цей сон не був звичайним. Вона відчувала, як її тіло відривається від реальності, а її свідомість тоне в темряві, що поглинає все навколо. Вона опинилася на великому полі, яке простягалося до самого горизонту. Там не було ні дерев, ні будівель, лише нескінченна рівнина, яку обіймала темна ніч. Вітер був тихий, але відчуття холоду проникало глибоко в душу, немов ця тиша сама по собі була небезпечною. Люна відчула, як серце стискається, а її кроки на цьому полі стають важкими, наче вона йде через густий, тяжкий туман.

Раптом, через цю тишу, почувся слабкий голос, майже нечутний, але знайомий. Це був голос її матері. Люна кинулася шукати її, але на горизонті не було нікого. Тільки темрява. Вона рішуче пішла вперед, але щораз відчувала, як щось зупиняє її рух, ніби невидима сила притискала її до землі. Вона могла тільки йти, не знаючи, куди, не знаючи, чому. В її грудях піднімалося відчуття безсилля і страху, і все це було огорнуте цією дивною тишею, що заглушала її думки.

І ось, знову, голос матері. Тепер він звучав ближче, але так само відсторонено, немов лунаючи з іншого світу.

— Ти повинна повернутися, — сказала її мати. Голос був спокійним, але в ньому було щось таке, що змусило Люну замерзнути. Вона зрозуміла: це не було звичайне звертання. Це було щось більше. Це була команда, це було наче попередження.

Люна озирнулася і побачила її. Вона стояла на краю цього поля, так само безжально і спокійно, як і голос. Мати виглядала зовсім не так, як звикла бачити Люна в реальному світі. Її обличчя було блідим, холодним, а її очі дивилися в далечінь, не помічаючи нічого навколо.

— Мамо! — закричала Люна, бігши до неї, але мати не оберталася. Наче її не було, або вона не чула. Люна намагалася наблизитись, але чим ближче вона підходила, тим більша відстань з'являлася між ними. Це було неможливо — її мати наче танула в повітрі, ставала частиною цього безкрайнього поля. Її образ розсіювався, ставши лише тінню серед темряви.

— Мамо, чому ти не чуєш мене? — запитала Люна, не вірячи в те, що відбувається. Вона простягала руки до неї, але відстань між ними лише збільшувалася. І тоді, замість матері, на полі з’явився інший силует — цей був темним, неприродним. Вигляд цього чоловіка був знайомий, але на момент Люна не могла згадати, хто він. Він був високим, одягненим у чорний плащ, і обличчя його було непомітним у темряві.

— Хто ти? — запитала Люна, намагаючись побачити його обличчя. Він не відповів, лише розкинув руки, і на мить перед Люною виникли дивні видіння — спалахи світла, тіні, що перекочувалися одне через одного, і в кінці цих спалахів з’явилася величезна темна прірва. Вона розпахнулася прямо перед нею, поглинаючи все навколо.

— Це твій вибір, — промовив чоловік, його голос був глухим, неначе виходив із самої темряви. Його слова здалися Люні неймовірно важкими, і в серці виникло відчуття, наче її саму зараз от-от затягне у прірву.

— Твій вибір, — повторив він, і тінь на його обличчі змінилася. Тепер вона була не тінню, а чимось вкрай зловісним, і Люна відчула, як її ноги починають тремтіти від страху.

— Я не вибирала! — вигукнула вона, але її голос ледь досягнув його вух. Чоловік не відповів. Лише подивився в темряву, і вся його постать почала розчинятися. Всі зображення — матері, чоловіка, полі — розмивались у темряві, як забуті спогади. Люна більше не могла дихати, не могла зупинити цей потік болю, який поступово заповнював усе її єство.

Крокуючи через поле, вона почала відчувати, що знаходиться на межі між світами. Вона не могла зрозуміти, що це було — фантазія чи реальність. І якщо це була лише вигадка її розуму, чому вона відчувала це так гостро? Чому їй так боляче було від того, що ставалося в її сні? Вона намагалася розпізнати голоси, знову шукаючи свою матір, але все ставало лише важчим і важчим.

І тут її серце зупинилося, коли вона почула голос, який прозвучав з глибини її душі, холодний і безжалісний:

— Вона зобов'язана це зробити.

Знову, як грім, ці слова пробили її до кісток. Вони не були звернені до неї, але вона відчула, що це було безпосередньо про неї. Вона була частиною чогось страшного, чогось, від чого не було відступу.

— Ні, я не можу, — шепотіла Люна, намагаючись виборсатися з цього сну, але вона відчувала, як її тіло все більше стає важким, немов тягне її вниз. І кожен крок був важчим за попередній, поки вона не почала падати в темряву, що поглинала її цілком.

І саме в цей момент темрява почала розсіюватися, замінюючись світлом. Люна відчула, як її тіло ледь ковзає між світами. Вона бачила, як все, що тільки що сталося, розпливається, перетворюючись на темні видіння, що тануть перед її очима. Вона розплющила очі і прокинулася.
Люна прокинулася від холодного подиху ночі. Вона почувалася так, ніби щось не так, але не могла зрозуміти, що саме. Сон залишався в її свідомості, ніби відбиток, що не стирається, не дозволяючи забути все, що сталося. Вона знову була тут, у своєму ліжку, але весь світ навколо не був таким, як завжди. Кімната здавалась іншою, і навіть повітря було холодніше, важче, ніби тяжіння у кімнаті змінилося. Люна сіла, обвиваючи руками свої ноги, і на мить відчула страшне відчуття, що вона знаходиться в іншому світі.

Її серце билося швидше, і паніка почала заповнювати її груди. Вона виглядала навколо себе, намагаючись зрозуміти, де вона, але щоразу на її очах з’являвся лише туман, який огортав її кімнату, наче живе створіння. Вона не могла пояснити, чому це відбувається, але було відчуття, ніби щось втекло з її світу, а натомість вона опинилася в тому світі, який не належав їй.

Туман почав поступово витісняти все знайоме і рідне, і Люна почала відчувати, як її тіло не слухається. Як ніби вона не може рухатися або навіть дихати в повному обсязі. Вона хотіла підняти руку, але її пальці ніби не належали їй. Вона згадала про свій сон, у якому вона була в іншому місці, в іншому світі. Це була не просто фантазія. Це була реальність, яка порушувала все, що Люна знала про цей світ.