Роздуми

--- Чейз 
Чейз ішов порожніми коридорами, відчуваючи, як гулкий звук його власних кроків відбивається від стін. Важке повітря, ніби насичене електрикою, стискало груди, нагадуючи, що попереду його чекає щось неприємне. Голова була переповнена думками, які кружляли, наче хаотичний вихор: навіщо директорка мене викликала? Куди зникла ця дивна дівчина? Чому це все впало саме на мене?

Чесно кажучи, Чейз не просив такого "щастя". Йому вистачало звичайних підліткових проблем. Але тепер, як він не старався, всередині нього розгорявся якийсь дивний, непроханий інтерес до цієї загадкової ситуації.

Дійшовши до дверей кабінету міс Тейлор, він зупинився. Серце шалено калатало, як ніби ось-ось вистрибне з грудей. Пальці тремтіли, коли він простягнув руку до ручки.

— Так, — ледь чутно прошепотів він, майже не усвідомлюючи, що говорить.

— Заходь і закрий за собою двері, — пролунав голос ізсередини, чіткий і холодний.

Чейз послухався. Він тихо причинив двері й сів на місце, яке директорка вказала йому жестом. Міс Тейлор не піднімала очей, розглядаючи якісь папери, але її присутність заповнювала весь простір.

— Отже, Чейз Рейлан, — її голос пролунав різко, як удар батога. — Мені сказали, ти знайшов якусь дівчину. Це правда?

Чейз ковтнув клубок у горлі, відчуваючи, як його спину обливає холодний піт.

— Так, міс Тейлор. Я знайшов її біля обриву. Вона... нічого не пам’ятає. Здається, вдарилася. Її вигляд трохи... незвичайний.

— Що значить "незвичайний"? — директорка підняла очі, і її погляд був таким пронизливим, що Чейз мимоволі відвів очі. — Поясни.

— У неї сріблясте волосся і... загострені вуха. Думаю, вона наполовину ельф або щось таке.

Слова, які він щойно вимовив, здалися йому абсурдними, але міс Тейлор навіть не здригнулася. Її обличчя залишалося суворим і непроникним.

— Угу, ясно, — протягнула вона, знову відводячи погляд до паперів. — Ти знаєш, де вона зараз? Мені потрібно з нею поговорити.

— Ні, міс, не знаю. Вона втекла.

Цього разу реакція була блискавичною. Директорка різко підскочила з місця, кинувши папери на стіл. Її обличчя, зазвичай спокійне, спотворилося від роздратування.

— Що значить "втекла"? Як ти міг не простежити за нею?!

Вона обернулася до вікна, схрестивши руки на грудях, і почала щось бурмотіти собі під ніс. Чейз не міг повірити своїм очам: міс Тейлор, яка завжди здавалася незворушною, зараз виглядала так, ніби хтось вибив у неї землю з-під ніг.

Хто ця дівчина? Чому вона так важлива?

Директорка раптом обернулася й потягнулася до телефону. Через кілька секунд до кабінету увірвалися троє охоронців, одягнених у чорні уніформи.

— Знайдіть цю дівчину! Ось її опис, — коротко кинула вона.

Чейз відчував, як напруга в повітрі загострюється. Він наважився запитати:

— А це обов’язково?

— Так, — коротко відповіла вона, навіть не дивлячись у його бік. — Їй може знадобитися допомога.

Але її тон... У ньому була така твердість, що Чейз засумнівався в її словах. Це виглядало так, ніби під її занепокоєнням ховалося щось більше.

Коли охоронці залишили кабінет, директорка повернулася до паперів, наче нічого не сталося. Але Чейз усе ще відчував її напруження.

— Чейз, — її голос був рівним, але з нотками недовіри. — Чи ти впевнений, що вона втекла?

— Так, міс, — відповів він, відчуваючи, як кожне слово важчає на язиці. — Вона просто зникла.

Міс Тейлор задумливо прищулила очі.

— Цікаво, — прошепотіла вона, наче більше для себе. — Гаразд, можеш іти.

Чейз підвівся, намагаючись приховати своє полегшення, і швидко вийшов у коридор.

На вулиці мжичив дощ, краплі дзвеніли об асфальт, утворюючи хаотичну музику, яка здавалась аж надто символічною. Чейз повільно йшов до гуртожитку, його голова кипіла від думок.

Чому директорка так нервує? І хто ця дівчина?

Зупинившись біля лавки, він витягнув телефон. Екран замерехтів від нового повідомлення.

"Тримайся подалі від цієї дівчини, якщо хочеш жити. Це не твоє діло."

Чейз озирнувся, але навколо не було нікого, лише злива, що поступово посилювалася.

— Окей, тепер це точно цікаво, — пробурмотів він, прибираючи телефон до кишені.

Але в душі він уже знав: триматися подалі не вийде.

Коридор був порожнім, але напруга в ньому була майже відчутною. Лише мій відлункий крок порушував тишу. Я ішов уперед, намагаючись приглушити думки, які крутилися в голові. Але все змінилося в одну мить, коли я почув її голос.

— Чейз…

Цей звук змусив мене зупинитися. Мої плечі напружилися, серце забилося частіше. Я повільно підняв погляд і побачив її. Аманда стояла біля шафок, спершись на холодний метал так невимушено, ніби чекала мене все життя. Її губи розтягнулися в легкій усмішці, але в очах жевріло щось більше — виклик.

Її сріблясті локони спадали на плечі, а чорна блузка і вузькі джинси підкреслювали ідеальну фігуру. Вона була наче персонаж із фантазійної книги — водночас прекрасна і небезпечна.

— Ти справді любиш змушувати чекати, — мовила вона, голос низький, майже муркотливий.

Я ковтнув повітря, намагаючись зберегти спокій. Її образ був наче вирізьблений із мармуру: ідеальний силует, витонченість кожного руху. Вона повільно провела пальцями по дверцятах шафки, немов наголошуючи на своїй присутності.

— Нікуди я не тікаю, — сказав я рівно, хоча всередині щось стиснулося.

Вона зробила крок уперед. Її каблуки тихо цокали об підлогу, а кожен її рух випромінював упевненість. Аманда була близько, дуже близько, і її дихання майже торкнулося моєї шкіри.

— Ти виглядаєш напруженим, Чейз, — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. Її аромат — теплий, пряний, трохи солодкий — обволікав мене, проникаючи глибше, ніж я хотів би. — Ти боїшся мене?

Я змусив себе не відступити. Її рука легенько ковзнула по моєму плечу, ледь торкаючись тканини. Її дотик був м’яким, але під ним я відчував приховану силу.

— Ні, Амандо, не боюся, — відповів я, глянувши прямо в її очі. Її погляд був напружений, глибокий, як океан, що вабить у свої безодні. — Але не думаю, що ти знаєш, чим граєшся.