Глава 7 "Розбита маска"

Останній дощ падав на місто так тихо, ніби сам світ боявся видавати хоч якийсь звук. Вулиці були пустими. Неонові вивіски миготіли крізь туман, а калюжі відображали сотні чужих облич — однакових, холодних і мертвих.
Він стояв на даху багатоповерхівки, стискаючи в руках ту саму маску, яку колись боявся зняти. Вітер бив у лице, але вперше за довгий час він відчував не страх… а втому.
Усе закінчилося.
Правда виявилася страшнішою, ніж він уявляв. Люди не народжувалися монстрами. Їх робив світ. Брехня, приниження, самотність, байдужість — усе це повільно здирало людські душі, залишаючи лише порожні оболонки.
Він дивився вниз на місто й згадував кожного, кого втратив. Тих, хто сміявся поруч. Тих, хто зрадив. Тих, кого вже неможливо повернути. У пам’яті звучали голоси, уривки фраз, крики, сирени… усе змішалося в один нескінченний шум.
Його телефон завібрував.
Останнє повідомлення.
«Ти все ще можеш повернутися.»
Він довго дивився на екран, а потім повільно усміхнувся. Вперше — щиро. Без злості. Без маски.
Він кинув телефон у темряву.
І зняв обличчя.

Для мене вже пізно…
Вітер став сильнішим. Місто шуміло десь далеко, ніби інший світ, до якого він більше не належав.
Він зробив крок вперед.
На мить усе затихло.
Маска вислизнула з його руки й полетіла вниз разом із ним, розбиваючись об холодний асфальт на десятки уламків.
А над містом починався світанок.
Люди поспішали на роботу, хтось сміявся, хтось пив ранкову каву, навіть не знаючи, що цієї ночі ще одна людина програла війну сама з собою.
І лише розбита маска посеред мокрої дороги нагадувала, що за кожним обличчям ховається те, чого ніхто ніколи не бачить.