Глава 6 «Ті, хто без облич»

Вечір опускався на місто повільно.
Сірі багатоповерхівки тонули в темряві, а мокрий асфальт відбивав жовте світло ліхтарів так, ніби вулиці були залиті брудним золотом.
Марк ішов сам.
Капюшон на голові.
Руки в кишенях.
Навушники без музики.
Після магазину щось змінилось остаточно.
Наче всередині зник останній бар’єр.
Люди навколо тепер виглядали… неправильно.
Спочатку це були лише короткі моменти.
Мигнув погляд — і лице перехожого на секунду стало іншим.
Наче шкіра тріснула.
Наче під нею не м’язи й кістки, а чорна порожнеча.
Але тепер Марк бачив це довше.
Чіткіше.
Попереду йшла жінка з дитиною.
Звичайна.
Темне пальто. Пакет із магазину. Втомлений голос.
Але коли вона повернула голову — Марк завмер.
Половина її обличчя ніби “осипалась”.
Шкіра виглядала сірою і мертвою.
Очниця була темна, порожня, наче всередині нічого немає.
Губи рухались, але усмішка виглядала неприродно.
Наче людина забула, як правильно посміхатись.
Марк різко відвернувся.
Серце билося швидше.
— Та що зі мною… — прошепотів він.
Він зайшов у двір.
Той самий двір, де раніше сидів із друзями до ночі.
Сміх. Музика з телефона. Дешеві сигарети. Розмови ні про що.
Тепер там було пусто.
Тільки двоє хлопців біля лавки.
Вони помітили Марка одразу.
Переглянулись.
— О, диви хто йде, — тихо сказав один.
Другий усміхнувся.
Але коли Марк підійшов ближче — усмішка зникла.
Бо він знову це побачив.
Лице хлопця почало “пливти”.
Наче фарба стікає зі стіни.
Шкіра навколо ока стала темною.
Під нею ніби проглядала кістка.
І найстрашніше — той продовжував говорити, ніби нічого не відбувається.
— Чув, ти вже людей у магазинах валиш? — нервово кинув хлопець.
Марк мовчав.
Дивився прямо в його обличчя.
Точніше — в те, що під ним.
Другий хлопець напружився.
— Братан… ти чого так дивишся?..
Марк зробив крок ближче.
І тепер обидва виглядали однаково.
Наче їхні обличчя — це тонкі маски, які ось-ось злізуть.
Порожні очі.
Темні провали замість живого погляду.
Шкіра, яка ніби гниє прямо на очах.
Марк відчув дивне.
Не страх.
Огиду.
— Ви теж це ховаєте?.. — тихо сказав він.
— Що?..
— Свої справжні лиця.
Тиша.
Вітер хитнув гілки над двором.
— Блін, він реально поїхав… — прошепотів один із хлопців.
І ці слова різко вдарили по голові Марка.
Поїхав.
Псих.
Ненормальний.
Всі останні дні люди говорили майже одне й те саме.
Він різко схопив хлопця за куртку.
— Що ти сказав?!
Хлопець одразу зблід.
— Та відпусти, ти хворий?!
Другий різко встав із лавки.
— Марк, заспокойся!
Але Марк уже майже не чув їх.
Перед очима їхні обличчя ставали ще гіршими.
Наче сама реальність розривалась.
Він відштовхнув хлопця від себе.
Той перечепився і мало не впав.
Тиша.
Важке дихання.
І саме в цей момент телефон у кишені завібрував.
Катя.
Марк застиг.
Хлопці швидко відійшли назад.
Тепер у їхніх очах був не сміх.
Страх.
Справжній.
— Ти псих… — тихо сказав один.
Марк повільно дістав телефон.
Повідомлення від Каті:
“Я біля твого дому. Нам треба поговорити.”
Він довго дивився на екран.
Потім підняв очі.
Двір знову був звичайним.
Людські обличчя — нормальними.
Ніби нічого не сталося.
Але Марк уже не вірив у “нормальність”.

Бо десь глибоко всередині почала рости думка:
“Може, я не сходжу з розуму.
Може, я просто почав бачити те, що приховано.”