Глава 5 "Після удару"

Дощ почався ще ввечері.
Місто стало сірим, мокрим і нервовим.
Марк ішов швидко, руки в кишенях, капюшон натягнутий майже до очей. Телефон мовчав уже третій день.
Ні друзів.
Ні Каті.
Ні когось, кому реально є діло.
Вулиця біля магазину була майже порожня. Тільки кілька людей під навісом і шум машин десь далеко.
Марк зайшов усередину.
Яскраве світло різко вдарило в очі.
Черга.
Чоловік попереду голосно говорив по телефону, сміявся, штовхався ліктями, ніби весь магазин належить тільки йому.
Марк мовчав.
Дивився в підлогу.
Але всередині вже щось накопичувалось.
Телефон різко завібрував.
Катя.
Одне повідомлення.
“Я бачила тебе сьогодні.”
Марк відкрив чат.
Ще одне.
“Ти мене лякаєш останнім часом.”
Він перечитав це кілька разів.
“Лякаєш.”
Не “хвилююсь”.
Не “що з тобою”.
Саме це слово.
І в цей момент чоловік попереду різко відступив назад і сильно вдарив Марка плечем.
— Дивись куди стоїш, — кинув той навіть не обертаючись.
Щось усередині Марка різко стиснулось.
Наче всі останні дні, всі повідомлення, всі погляди людей, Катя, друзі — усе зібралось в одну точку.
Він схопив чоловіка за куртку і різко розвернув до себе.
— Що ти сказав?
Чоловік спочатку розгубився.
— Ти псих чи що?..
І це слово стало останнім.
Марк ударив різко.
Без крику.
Без попередження.
Чоловік впав прямо між полицями.
Хтось закричав.
У магазині почався шум.
Продавчиня щось кричала з каси.
А Марк стояв.
І дивився.
Не на чоловіка.
На людей.
І раптом йому здалося, що їхні обличчя знову “пливуть”.
Наче шкіра — це лише маска, яка ледве тримається.
Наче всі вони приховують щось однакове під собою.
— Викликайте охорону! — крикнув хтось.
Марк різко повернув голову.
Люди одразу замовкли.
Відійшли.
Наче боялись навіть дивитись прямо.
І це відчуття… йому сподобалось.
Не сам удар.
А момент, коли всі навколо затихли.
Вперше за довгий час він не почувався “зайвим”.
Він вийшов із магазину прямо під дощ.
Швидко.
Дихання важке.
Руки трохи тремтіли.
Але не від страху.
Від чогось іншого.
Телефон знову завібрував.
Сашко.
— Що з тобою відбувається?
— Люди кажуть ти кинувся на якогось мужика
— Марк, це вже не смішно
Марк довго дивився на екран.
Потім повільно надрукував:
“Вони перші починають.”
Відправив.
І одразу заблокував телефон.
Дощ ставав сильнішим.
Марк ішов темною вулицею і ловив своє відображення у вікнах.
Іноді йому здавалось, що це вже не зовсім він.
Але найстрашніше було інше.
Його це більше не лякало.

Марк звернув у двори.
Дощ стікав з капюшона прямо на обличчя, але він навіть не витирається. В голові все ще стояв той момент у магазині.
Падіння.
Крики.
Погляди людей.
І тиша після.
Він ішов швидко, майже не дивлячись під ноги.
Телефон знову завібрував.
Цього разу — Денис.
Марк відкрив повідомлення прямо на ходу.
Денис:
— Ти дебіл?
— Тобі мало проблем?
— Що з тобою сталося взагалі?
Марк довго дивився на екран.
Потім надрукував:
“А де ви були, коли зі мною реально щось ставалось?”
Повідомлення прочитане.
Відповіді не було.
Марк посміхнувся.
Коротко.
Холодно.
Вітер став сильнішим.
Десь далеко гавкала собака.
Місто виглядало мертвим.
І саме таким воно йому зараз подобалось.
Він зайшов у під’їзд.
Темний.
Сирий.
Лампа над сходами мигала.
І коли Марк підняв голову — на секунду йому здалося, що на сходах хтось стоїть.
Нерухомо.
Людська фігура.
Без обличчя.
Марк різко зупинився.
Серце вдарило сильніше.
Лампа мигнула ще раз.
І там вже нікого не було.
Тиша.
Тільки звук дощу за вікном.
Він нервово видихнув і пішов далі сходами.
Але тепер відчуття чужої присутності не зникало.
Наче хтось іде поверхом нижче.
Повільно.
Слідом.
Марк різко обернувся.
Нікого.
— Та пішло воно… — тихо кинув він сам собі.
В кімнаті було темно.
Він навіть не включив світло.
Скинув мокру куртку на підлогу і сів на край ліжка.
Телефон світився новими повідомленнями.
Катя.
Катя:
— Марк, що люди пишуть?..
— Це правда?
— Ти побив людину?
Марк дивився на ці слова довго.
Потім повільно надрукував:
“Ти теж тепер як вони?”
Катя онлайн.
Друкує…
Зникає.
Знову друкує.
Катя:
— Я просто не впізнаю тебе
Марк стиснув телефон сильніше.
Так сильно, що пальці аж побіліли.
Перед очима раптом знову мигнули обличчя людей із магазину.
Розмиті.
Спотворені.
Наче шкіра на них тріскає, а під нею щось темне і порожнє.
Він різко встав.
Дихання стало важчим.
— Замовкніть… — тихо сказав він у порожню кімнату.
Телефон випав із руки на підлогу.
Екран тріснув.
А повідомлення від Каті все ще світилось у темряві:
“Мені страшно за тебе.”
Марк дивився на ці слова.
І вперше за довгий час відчув не біль.
А злість.
Справжню.
Глуху.
Важку.
Він підійшов до дзеркала.
Довго дивився на себе.
На мокре волосся.
На темні очі.
На втому в обличчі.
І на секунду йому здалося, що відображення дивиться трохи інакше.
Не так, як він.
Лампа в кімнаті мигнула.
І Марк усміхнувся.
Але в цій усмішці вже майже не залишилось нічого знайомого.