Глава 1

Ганна Пшенична вийшла з бібліотеки й на мить зупинилася на сходах.

Зустріч із читачами завершилася хвилин десять тому, але вона досі подумки поверталася до запитань, які їй ставили. Хтось цікавився, чи існував насправді будинок із її роману, хтось випитував, чи планує вона продовження, а одна дівчина довго розповідала, як до третьої ночі не могла відірватися від останніх розділів.

Ганні було приємно. І трохи незвично.

Лише три місяці минуло відтоді, як видавництво випустило її дебютний містичний роман «Таємничий дім». Два з половиною роки вона працювала над історією молодої жінки, яка успадкувала старий бабусин будинок і поступово відкрила приховану в ньому родинну таємницю.

До виходу книги Ганна звикла називати себе журналісткою. Вона працювала в міській газеті, брала інтерв'ю, їздила на події, годинами розшифровувала записи й сперечалася з редактором через заголовки.

Тепер до цього додалося ще одне слово — письменниця.

Іноді воно досі здавалося їй трохи чужим.

Ганна поправила сумку на плечі. Усередині лежав примірник «Таємничого дому», який вона принесла на зустріч. На першій сторінці вже красувався підпис одного з організаторів та кілька теплих побажань від бібліотекарів.

Телефон завібрував.

Ганна дістала його, очікуючи побачити повідомлення з редакції.

Екран згас.

— Чудово, — пробурмотіла вона й натиснула кнопку.

Нічого.

Ще вранці заряд був майже повний.

Ганна сховала телефон і рушила вздовж будівлі. Вона встигла зробити кілька кроків, коли позаду щось глухо грюкнуло.

Озирнулася.

Двері бібліотеки були зачинені.

Нічого дивного. Напевно, хтось вийшов слідом.

Та наступної миті повітря перед нею наче здригнулося.

Ганна завмерла.

На мить їй здалося, що вона просто перевтомилася. Після роботи відразу поїхала до бібліотеки, майже дві години відповідала на запитання, а нормально поїсти сьогодні так і не встигла.

— Треба додому, — сказала вона сама собі.

Зробила крок.

Світ хитнувся.

Ганна інстинктивно заплющила очі. Під ногою зник твердий асфальт. Вона відчула падіння — коротке, майже миттєве — і боляче вдарилася коліном.

— Ай!

Розплющила очі.

Під долонями була дерев'яна підлога.

Ганна кілька секунд просто дивилася на неї.

Потім повільно підняла голову.

Бібліотека зникла.

Вулиця теж.

Вона стояла навколішки посеред незнайомої кімнати.

Кам'яні стіни. Важкі дерев'яні меблі. На столі горіли дві свічки, хоча надворі, судячи з вузького вікна, ще було достатньо світло. Біля стіни висіли пучки якихось висушених рослин.

— Що за?..

Ганна підвелася.

Сумка все ще була на плечі.

Принаймні це.

Вона вже хотіла перевірити телефон, коли почула різкий жіночий голос:

— Не рухайся!

Ганна застигла.

Біля дверей стояла незнайомка приблизно її віку. Темне волосся було зібране назад, а в руці вона стискала короткий металевий предмет із вирізьбленими на ньому символами.

І спрямовувала його просто на Ганну.

— Я не збираюся нічого робити, — обережно сказала Ганна.

Незнайомка не опустила руку.

— Як ти сюди потрапила?

— Якби я знала...

— Не наближайся.

— Та я й не наближаюся.

Жінка уважно оглянула її з голови до ніг. Особливо довго затримала погляд на джинсах, кросівках і сумці.

— Хто ти?

Нарешті нормальне запитання.

— Мене звуть Ганна.

На обличчі незнайомки з'явилося щире здивування.

Вона навіть трохи опустила свій дивний предмет.

— Ти дивна нечисть. Або стала нею недавно.

Ганна кліпнула.

— Перепрошую?

— Я сказала: ти або дуже дивна нечисть, або стала нею недавно.

— Я не нечисть!

— Тоді навіщо назвала мені своє ім'я?

— Бо ти запитала, хто я!

Незнайомка насупилася, ніби саме ця відповідь остаточно збила її з пантелику.

— Нечисть справжнього імені не називає.

— Чому?

— Бо, знаючи ім'я, її можна підкорити. Або вигнати.

Ганна мовчки дивилася на неї.

Звучало це як уривок із фентезійного роману.

Що було особливо кумедно з огляду на те, що один такий роман зараз лежав у її сумці.

— Послухай, — повільно заговорила вона. — Я людина. Мені двадцять вісім років. Я працюю журналісткою. Сьогодні була на зустрічі з читачами, вийшла з бібліотеки й...

Ганна замовкла.

Навіть для неї самої продовження звучало безглуздо.

— І опинилася тут, — закінчила вона.

— У моєму будинку.

— Схоже на те. І повір, я не планувала.

Незнайомка все ще дивилася недовірливо, проте зброю — якщо це взагалі була зброя — трохи опустила.

— Де я? — запитала Ганна.

— У Віле.

— Це місто?

Тепер незнайомка подивилася на неї зовсім дивно.

— Звичайно.

— Добре. А країна?

— Щерфін.

Ганна відчула неприємний холод усередині.

Щерфін.

Такої країни вона не знала.

А журналістка, яка кілька років щодня працювала з новинами, мала б принаймні чути її назву.

— А ти хто? — тихіше запитала Ганна.

Незнайомка трохи повагалася.

— Ірейя.

Ганна мимоволі підняла брови.

— Ти щойно сказала мені своє ім'я.

— Я не нечисть.

— Я теж!

Ірейя знову уважно її оглянула.

— Це ми ще з'ясуємо.

Ганна зітхнула й опустила руку на сумку.

Пальці намацали тверду обкладинку «Таємничого дому».

Ще годину тому найбільш незвичайною подією її дня була розмова з читачами про вигаданих потойбічних істот.

Тепер незнайома жінка в країні, якої не існувало на жодній відомій Ганні карті, всерйоз намагалася визначити, чи не належить вона до нечисті.

І чомусь Ганна вже не була впевнена, що найбожевільніша частина цього дня залишилася позаду.