Межа

Гадаю, всі чули  про "даркнет". Якщо ні, будьте впевнені, то дуже недобре місце. Одні знаходяться там, щоб затаритися травою або вогнепальною зброєю, деякі з цікавості, а інші... ну втім більша частина його відвідувачів явно там не для добрих справ. Але я тут для того, щоб поговорити про те, що приховане значно глибше - за  більш загадковою та незрозумілою частиною інтернету. Мене застерігали:  говорили, що не сподобається те, що я там побачу. Тепер я передаю це попередження тобі: не заходь в даркнет! У цього місця немає офіційної назви, принаймні я її не бачила. Однак ходили чутки… Вони варіювалися від форума для ілюмінатів до віртуальної камери для експериментального ШІ (Штучного Інтелекту), що вийшов з-під контролю. Насправді все було набагато гірше… Після довгого і нестерпного процесу злому брандмауерів, шифрування та пошуку прихованих посилань, я нарешті була перенаправлена на чисту сторінку з одним рядком тексту: “Quid quaeris?” Латиною це означає “Що ти шукаєш?”. Чесно кажучи, це питання справді спантеличило мене. Частково тому, що я не знала на нього відповіді. У мене не було конкретної цілі, я лише хотіла подивитись, чи здатна я зробити це. Тож спочатку я спробувала ввести кілька загальних відповідей типу “істина” і “просвітлення” і “Матриця відстій”. Нічого не сталося. Я спробувала купу різних варіантів, але жоден не спрацював. У той момент я запідозрила, що це була просто міська легенда. І я майже здалася, однак перед виходом вирішила написати що-небудь незвичайне. Не знаю, як це прийшло мені на думку і чому я подумала, що це спрацює, але я набрала “те, що так само шукає мене”. На моє здивування сторінка виявилася пустою. Повністю пустою. Хвилин за п’ять мене перенаправило на якийсь форум. Ні, навіть не так. Це був список поликань на біло-зеленому фоні. Самі покликання складалися з простих, здавалось,  випадкових символів, цифр та літер. Очевидно, це був код, який я просто не розуміла. Я натиснула на перше покликання в списку. І… завантажилася пряма трансляція парижських катакомб. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувається, я в кінці кінців занудьгувала. Перейшла до наступної адреси. Відкрилося відео напівтемряви, яке постійно тряслося. Хоча мені вдалося розгледіти  на ньому людей в тактичному спорядженні. Вони відчиняли двері і оглядали кожну кімнати. Нарешті в одній з кімнат крізь густу імлу проглядалися  істота. Висока така, мавпоподібна, з лускатою шкірою. Вона гризла людську ногу. Солдати  намагалися знешкодити її, але та вистрибнула у вікно. На цьому відео спинилося. Що за нісенітниця? Відео здавалось занадто реалістичним, щоб бути якимось дивним фрагментом фільму. Схоже, це все таки вартувало декількох сотень спроб пробратися в закриту мережу. З кожним кліком те, що вискакувало на моєму екрані, ставало все дивнішим. Тривожнішим. Я наткнулась на документ під назвою “Проєкт “Слізер”, в якому детально описувалися експерименти над людьми, що мають на меті привести до надлюдської сили та живучості. Чорт візьми, той документ виглядав надзвичайно серйозним та офіційним. У ньому були нотатки про просторово-часові аномалії, збої в реальності, та згадки альтернативних реальностей. Також докладні пояснення щодо Зони 51, Бермудського трикутника, загадкових зникнень людей і істинної природи Святого Грааля. 

  Я декілька годин переглядала сторінка те, що здавалося,  не повинна була бачити. Наткнулась на трейлер німого фільму, знятого ще в 1910 році. Це була пряма трансляція, на якій перед камерою сидів чоловік в капюшоні, схиливши голову. Нарешті він підняв її. Не дивлячись на те, що у нього не було рота, з моїх динаміків донеслось глибоке хрипле “Привіт”. Було відчуття, що це сказав саме він. Цього було досить, щоб зупинити перегляд.

  Ще я знайшла дивні набори покрокових інструкцій щодо виконання релігійних обрядів посеред карпатського лісу та координати місця, де перебували якісь полонені. Та більш за все мене налякало те, що я не знайшла кінець списку, скільки б не гортала вниз.

  Думаю, в мене стався нервовий зрив, бо опритомніла я на підлозі посеред ночі. Глянула на екран ноута, де якраз програвався запис з гелікоптера. Велетенське, схоже на краба створіння, бігало по березі острова десь посеред океану. Я вимкнула запис і втупилася в одну точку. Навіщо комусь створювати щось подібне? Мозок кричав, щоб я винесла ноутбук на вулицю і розбила вщент. Але я не зробила цього. Тільки зараз помітила невелике повідомлення в лівому нижньому кутку екрана. Знову латина. “Ти задоволена?” та дві кнопки на вибір “так” і “ні”. Тепер я знала відповідь на це питання. Дідька лисого, ні, я не була задоволеною! Я була нажахана. Я мусила натиснути “так”, і мене б вивели з цього богом забутого місця… Повернули б до комфортного життя та здорового глузду.

  Але я натиснула “ні”. Як тільки я це зробила, сторінка ніби обновилась. Відкрилася все та ж базова сторінка, але тільки з чотирма покликаннями. Я натиснула на перше. Приблизно через 20 секунд захлопнула ноут. Не можу описати вам те, що побачила. Знаю лише, що точно не хотіла цього. Ніхто ніколи не повинен бачити нічого подібного. У мене не вийшло нічого не впізнати, лише визначити, що певні предмети рухаються. Вони робили це не так, як будь-яке створіння на Землі, ще й випромінювали світло такого кольору, якого я ніколи не бачила.

  Від однієї думки про це починає боліти голова. На землі є 3 виміри, ці ж предмети не були обмежені нічим. Не виходить пояснити краще. Знаю лише, що фізично боляче спостерігати за цим, і я б не змогла продовжити.

  Тому я вийшла з кімнати. Вперше за довгий час захотілось вийти з дому. Мені потрібне було свіже повітря. Я навіть задумалась над тим, чи не пробігти мені з десяток кругів на стадіоні. Щоб фізична активність витіснила все інше. Я вже одягла куртку, коли почула стук в двері. Не знаючи що робити, я завмерла, намагаючись не видати  жодного звуку. Через хвилину пролунало ще кілька ударів, а опісля пролунав голос.