Розділ 2

Наступного ранку. Олівія Міллер обережно тримала невеликий скляний флакон з сяючим синім соком жоржини, вирощеної у власній оранжереї. Вона ретельно закрила його корковою пробкою, щоб не пролити жодної краплі, і рушила темними коридорами школи, де міцні кам'яні стіни мовчки поглинали її кроки.

Ранковий туман ще не встиг зникнути, а перші промені сонця лише починали пробиватися крізь вікна.

Спустившись по холодним кам’яним сходам до підземелля, Олівія відчула, як по шкірі пробіг табун мурашок.

Підходячи до кабінету зіллєвара, вона постукала у важкі дерев'яні двері, які відразу ж відчинилися. Вузькі очі професора Снейпа уважно спостерігали за нею з-за свого робочого столу, на якому вже лежали численні інгредієнти і старі манускрипти.

— Дооброго ранку. Я думав ви забули,– він перевів погляд на пергамент в його руках.
– Доброго ранку. Ну, як я могла забути, – з легкою усмішкою мовила Олівія.

Снейп підвівся, його погляд став трохи м'якшим, коли він зустрівся з її очима. Його руки, тонкі і бліді, взяли флакон з її рук. Він підніс його до світла і уважно розглянув рідину всередині.

– Що ж, дякую,– він швидко перевів погляд на Олівію.– Ви можете йти.
– Звертайтеся.

Вона покинула підземелля, більше нічого не сказавши.

                                               ***

Ось і пройшов перший тиждень навчання у Гоґвортсі. Загалом, професорка травології порозумілася з учнями, тому їхня співпраця на уроках давала свої плоди.

Міллер вже визначила учнів, яким до душі рослини та робота з ними. До цього вона приклала мінімум зусиль, звички з минулої роботи все ж залишилися.

Хоча навчальний процес йшов чудово, та Олівії все ж не давали спокою думки про Аластора Муді. Не те щоб він погано ставився до неї чи зовсім не звертав уваги, все було навпаки. Дикозор часто перестрівав її в коридорах, роблячи вигляд наче зустріч – випадкова. Він розпитував про роботу в школі, наче нічого незвичного, але між цим він часто запитував про колишню роботу.

Їй іноді здавалося, що Муді її застерігає. "У вас можуть бути проблеми, якщо Той-Кого-Не-Можна-Називати повернеться", – сказав він одного вечора, коли Міллер поверталася з вечері до свого кабінету.

Вона намагалася не звертати увагу на його поведінку, адже знала, що після відставки він трохи поїхав головою.

                                     ***

Недільний вечір зачаровував заходом сонця. Неначе вогнем палав горизонт, коли учні збиралися на вечерю до Великої зали.

– Доброго вечора! – привітався директор, і всі швидко припинили розмови. – Перед трапезою я хочу повідомити вам важливу новину. Гоґвортс обраний для проведення "Тричаклунського турніру"!

В залі вибухнули привітні вигуки, та звернення директора повернуло тишу.

– Три школи! Представники з трьох шкіл будуть змагатися за титул чемпіона та грошову винагороду! Тож давайте привітаємо наших гостей! Наші друзі з Дурмстрангу та їх директор Ігор Каркаров.

Двері Великої зали відчинилися з гучним скрипом, і всередину увійшли учні Дурмстрангу, вдягнені в темно-червоні мантії з каптурами. Вони рухалися у строгому строю, кожен їх крок був відточений до досконалості. Вони вийшли на середину зали і, вишикувавшись у ряд, змахнули паличками, створюючи неймовірне вогняне шоу. Полум’я піднімалося вгору, формуючи різні фігури, що нагадували міфічних звірів. Глядачі затамували подих, спостерігаючи за цією виставою. Коли вогонь згас, учні Дурмстрангу вклонилися і відступили назад, даючи дорогу своєму директору.

Каркаров, високий і статний чоловік, виступив вперед, його очі блищали гордістю. 

– А тепер, зустрічайте наших друзів з Шармбатону та їх чудову директорку мадам Олімпію Максим! – продовжив Дамблдор.

До Великої зали увійшли учні Шармбатону, вбрані в елегантні блакитні мантії. Їх хода була легкою та граціозною, наче вони пливли повітрям. Вони вишикувалися у коло і, взявшись за руки, почали танцювати в повітрі, створюючи неймовірні візерунки за допомогою чарівних стрічок, що світилися ніжним золотистим світлом. Їх рухи були плавними та гармонійними, ніби вони були частиною одного великого організму.

Коли танець завершився, учні Шармбатону також вклонилися, пропускаючи вперед свою директорку. Мадам Максим, висока і граціозна жінка з величною поставою, виступила вперед і, усміхаючись, привіталася з усіма.

Учні Гоґвортсу вітали своїх гостей з ентузіазмом, з нетерпінням чекаючи початку Тричаклунського турніру.

– А зараз хочу запросити до слова міністра магії Бартемія Крауча, він пояснить як відбуватиметься відбір учасників.

Під не гучні оплески до Дамблдора підійшов чоловік, він був нижчим за директора та одягнетий у чорну мантію.

– Доброго вечора, всім. Почну з того, що міністерство магії дещо змінило правила відбору учасників. Тепер, участь у відборі можуть взяти тільки ті кому виповнилося сімнадцять років,– залу наповнив розніваний гул.
– Тиша! – наказав Дамблдор.
– Протягом тижня ви зможете кинути папірець зі своїм іменем до келиху вогоню,– за спиною у міністра з'явився величний постамент сходий на золотий купол. Директор торкнувся його чарівною паличкою, купол розтанув у повітрі, відкриваючи келих, з якого вистрибували язики синього вогню.
– Вічна слава! Ось, що чекає на переможця! – продовжив замість міністра Дамблдор.– Та під час турніру на учасників чекає смертельна небезпека, випробування, що можуть позбавити життя. Поставтеся відповідально до  можливої участі, адже дороги назад потім не буде.

Учні наче заворожені спостерігали за келихом з синім вогнем, доки слова директора не вивели їх з трансу.

– А зараз, можемо почати вечерю,– після цих слів на столах з'явилися різноманітні страви.

                                             ***
Протягом тижня учні активно обговорювали турнір. Коли хтось зі старшокурсників наважувався кинути своє ім'я до келиха, їхні дії супроводжувалися підбадьорюючими вигуками.

Настала неділя. Всі зібралися у Великій залі і з нетерпінням чекали, коли оголосять учасників турніру. Тиша, яка панувала в залі, була пронизана нервовим очікуванням, лише зрідка порушувана шепотом учнів.