Розділ 11.2

Софія

Софія узяла таксі, та попрямувала на вказану в повідомленні адресу. Дівчина трохи боялась, але цікавість брала гору над страхом. До того ж Браян обіцяв, що це безпечно. Софія підійшла до будинку з номером чотирнадцять. Поганий, старий будинок у поганому районі. Здавалось краще не заходити в цей район самій, на зустріч з невідомо ким. Дівчина відчула вібрацію свого телефону і поглянула на дисплей.

“ Зайди за будинок” - вигулькнуло на екрані телефону.

Софія тихо крокувала у бік темряви за будинком. Не було жодної людини, тиша лякала ще більше. Дівчина зробила ще два кроки і відчула яскравий спалах світла у своє обличчя. Софія закрилась рукою і примружилась. На кілька секунд світло осліпило дівчину. Вона почула знайомий скрипучий голос.

- Привіт, Софіє. Не чекала мене тут побачити? - запитав голос.

- Це ви! - крикнула Софія.

На світло вийшов чоловік з минулого. Це був Рікардо Барбарро. Він зробив крок вперед.

- Ти думала, що зможеш від мене втекти? Думала, що Я забув про тебе?

В Софії підкосились ноги, але вона втримала рівновагу.

- Що вам від мене потрібно? Вам мало було моїх страждань?

- Мені від тебе потрібно тільки дві речі. І Я полишу тебе.

Барбарро посміхнувся своїми кривими губами і поправив свій пасок на штанях. Наблизився ще на крок.

- Мені потрібен спис — це по перше. Також, Я хочу... Я хочу, що б ти страждала усе твоє життя. Так як ти, мене ще не ганьбили. Через тебе Я втратив повагу своїх людей, відсидів три роки... Мені пощастило, що не усі від мене відвернулись як ти. Є люди повністю вірні мені і своєму слову. Не такі як ти та твій чоловік.

- Не смійте про нього так казати. Це ви його вбили...

Дон Барбарро розсміявся. Він тримався за живіт і реготав своїм скрипучим голосом.

- Ти ж не знаєш усю історію. Я спостерігав за тобою ще з того часу як ти приховала смерть свого батька і запхала його тіло до наркопритону.

Софія була приголомшена. По її щокам покотились сльози.

- Мені були потрібні такі люди. Багато моїх людей - це вбивці, крадії та просто жорстокі люди. Коли Я побачив, як маленьке дівчисько тягне тіло свого батька, запхане у ковдру, і виходить з покинутої будівлі вже з порожніми руками, без жодної сльозинки. З холодним обличчям. Я побачив у тобі амбіції. Ти була потрібна мені. І тоді, Я зрозумів, що солдатів треба ростити змалечку. Коли ти подорослішала, Я допоміг тобі з документами, з житлом. Це Я відіслав до тебе свого небожа Патріка...

- Що ви...? Що ви щойно сказали? - Софія не вірила в те що чула.

Дівчина не могла стояти на ногах, вона нахилилась до стіни і трималась за неї лівою рукою. Нестерпна біль, що розривала її груди не давала змогу стояти. Софія схопилась за живіт і присіла навколішки.

- Ти думала, що Патрік тебе кохав? - продовжував Барбарро — Так, під кінець він все ж таки закохався у тебе. Малий поганець. Спочатку він просто виконував мої накази. Все, що було в твоєму житті — це моя заслуга. Ти хоча б знала де працює твій чоловік? Ти була знайома з його родичами? Хоча б з друзями. Я відповім за тебе. Ні. Ти нічого про нього не знала.

Барбарро дістав сріблясту запальничку з відкидною кришкою. Почав гратись однією рукою. Іншою витяг сигару з внутрішньої кишені.

- Ти й не питала, бо тобі було так зручно. Патрік оплачував тобі житло, розваги, ресторани... усе, що ти хотіла. А натомість, ти просила його поїхати з міста. Це ти винна у його смерті. Ти винна у смерті батька. Ти винна у смерті того хлопця з Лонг Айленду. Том здається. І тепер на твоїй совісті буде ще одна смерть, ти дізнаєшся про це пізніше, якщо не віддаси мені спис до опівночі.

Дон Барбарро розвернувся на п’ятах і попрямував у темряву, запаливши сигару. Він залишив Софію саму самісіньку, посеред темної вулиці, залишивши за собою лише цівку диму від сигари. Дівчина почала кричати та бити руками об стіну, поки не побачила червоні плями від крові. Усе її життя було несправжнім. Все, що вона знала, було зовсім не тим, чим здавалось. Дівчина витерла рукавами обличчя і впершись в стіну піднялась на ноги. Вона відчула вібрацію телефону у задній кишені. Браян надіслав нову адресу.

***

Браян призначив зустріч на Вестмінстерському мосту, там було багато людей, ніхто б не зміг підійти не поміченим чи підслухати їхню розмову. Софія підійшла до вказаного місця і побачила Браяна, який стояв на краю мосту і дивився у воду. Хлопець був сумний, волосся не зачісане, довга скуйовджена борода. Увесь його вигляд показував на те, що в нього трапилась біда.

- Привіт, Браяне - Софія підійшла до нього близько - Поясни, що тут відбувається.

- Нарешті ми зустрілися - Браян обійняв Софію - Пробач за цей спектакль, Я не міг все тобі розповісти поки ти була з ними.

Погляд Браяна змінився. В його очах вже було менше суму, ніж до зустрічі з давньою знайомою. Софія стояла осторонь, не сміла наближатись, поки не пересвідчиться в безпечності намірів Браяна.

- Браяне, чому ти вирішив що хтось вирішив мене зрадити - спокійно говорила Софія - Чому ти вкрал кристал?

- Вислухай мене будь ласка. Рік тому, у нас вдома з'явилася людина. Він сказав, що ти намагаєшся знайти частини списа. Як потім виявилося, це був чувак, який працює на Барбаро. Він сказав, що якщо Я допоможу їм зібрати спис і віддам його їм, вони не зачеплять мою родину.

- То ти працюєш на мафію? - здивувалася Софія

- ...Вони забрали їх... забрали Келлі і Томмі — По щокам Браяна прокотилися сльози - Вони усе знають про кожного з нас. Кожен крок. Той чувак запропонував угоду, Я віддаю їм спис, а вони не чіпають нікого з вас і повертають мою сім’ю.

- А як же Том? - Не помітивши як її очі наповнились сльозами Софія почала підвищувати голос - Ти не хочеш його врятувати? Він твій брат, Браяне!

- Дуже хочу, він завжди був для мене найдорожчою людиною - Браян був пригнічений - Але це моя сім'я. Я люблю їх найбільше на світі, Я не можу втратити і їх. Том вже мертвий, а їх Я маю ще шанс урятувати.