Розділ 2.2

Карл йшов білим і довгим коридором. В кінці коридору була кімната, де відпочивали хворі, в дальньому кутку біля вікна, за столом сидів Логан у білій сорочці з довгим волоссям і густою бородою, хлопця було важко впізнати. Карл сів на стілець поруч, Логана пересмикнуло, коли він побачив Карла.

- Привіт, Логане - спокійно привітався Карл - Не бійся, Я такий же реальний як і твоя розповідь.

- Ні-ні-ні. Цього не може бути - злякано сказав Логан - Я ж бачив, бачив, як тебе вбили. З тво... твого тіла стирчав меч!

Логан почав нервувати і підвищив голос, він не розумів, що відбувається, Карла на його очах закололи мечем, і зараз він сидить навпроти нього живий. Голова хлопця трусилась у різні боки, він намагався схопити її руками і заткнути свої вуха, що б не чути Карла.

- Послухай мене, друже — Карл узяв Логана за руку - Це реальність, Я живий, та це складно зрозуміти, Я сам ще в цьому не розібрався. Бачиш цю річ?

Карл дістав статуетку вовка, та показав її Логану. Хлопець узяв її до рук і обережно роздивився. На його очах проступили сльози.

- Так, ти намагався мене схопити через неї - стурбовано відповів Логан - Ти знову хочеш відправити мене за ґрати?

Руки Логана почали труситись, статуетка ледве утримувалась у його долоні.

- Ні, Логане - продовжував розповідати Карл - Я пам'ятаю момент, коли мене вбили. Але Я не можу зрозуміти, як це може бути. Я сиджу ось тут зараз із тобою, і ти бачиш, що Я дуже живий.

Логан опустив голову, не міг дивитись Карлові у очі.

- Що ти хочеш від мене? - Не розумів Логан - ти зараз тільки підтверджуєш слова Діаза, Я хворий. У,се що Я пам'ятаю, вигадки. Ти помер, Я пам’ятаю як віддав цю статуетку одній дівчині.

Карл не знав як довести Логану протилежне. Таблетки, що давав йому лікар Діаз затуманили розум Логана і він не розумів, де правда, а де брехня. Карл узяв статуетку, та сильно вдарив нею об стіл. Статуетка розлетілась на дрібні уламки. Серед уламків вигулькував шматочок чорного папірця. Логан підняв його і підніс до очей. Примружившись він обертав папірець у різні боки, але нічого на ньому не знайшов. Зім’явши папірець Логан пожбурив його у бік Карла.

- І це заради цього ти мене переслідував? - запитав Логан.

Карл підняв папірець і розгорнув його. Він оглядів його з обох боків, дістав з кишені запальничку і підніс до папірця. Обличчя Логана розпливалось у здивуванні. Його очі округлились. Папірець потроху почав міняти колір з чорного на світло-сірий. Коли він перетворився на білий, на ньому почали з’являтись слова.

- Невидиме чорнило — пояснив Карл — Ми так робимо у ФБР, коли треба приховати текст. Ти розумієш? Не одного тебе підставили. Я мало того намагався схопити невинну людину, так іще й несвідомо працював на мафію. Я не можу довіряти своїм людям, своєму начальству. В мене зараз є тільки ти. Ти можеш допомогти.

Карл подивився на написи, що були записані на папері акуратними каліграфічними літерами.

- Це імена, ти бачиш тут когось знайомого? - запитав Карл.

Логан прибрав волосся з обличчя, уважно подивився на папірець. Перечитав кожне ім’я декілька разів і перевів погляд на Карла.

- Скаллета. Це прізвище Софії, вона була з нами в минулому. Патрік - це наче ім’я її колишнього чоловіка. Так, іще Барбарро. Цей чоловік переслідував її.

Карл узяв папірець і поклав його у свій гаманець та серйозним поглядом подивився на Логана.

- Логане, ти здоровий. Я знаю, що ти не винен у крадіжці цієї статуетки. Ми витягнемо тебе звідси, але ти повинен мені допомогти все згадати. Я мушу йти, незабаром ти все зрозумієш...

Карл підвівся з-за столу, він розвернувся на п’ятах, не попрощавшись з Логаном і пішов. Той сидів за столом не розуміючи, що відбувається, по його щокам котились сльози, він підвівся і пішов у свою палату. Хлопцю було дуже складно, його дочка не знає де він перебуває, Карл живий, він не міг зрозуміти, де правда а де вигадки.

Наступного ранку, Логан підвівся з ліжка і виглянув у вікно, на лавці сиділа дівчина, йому здалося, що в неї дуже знайоме обличчя і він побіг коридором на вихід. У коридорі нікого не було, всі лікарі кудись зникли, хворі сиділи в кімнаті відпочинку і Логан спокійно вийшов надвір. Він попрямував до тієї лавки, де побачив знайому дівчину і завмер від подиву. На лавці сиділа Софія і дивилася на нього з усмішкою.

- Привіт, Логане — дівчина усміхнено махала йому рукою.

Логан налетів на Софію і підхопивши на руки, почав обіймати. З його очей покотились сльози, він був дуже радий, що він її не вигадав, вона дійсно існує. Але Логан не розумів, чи справді вона подорожувала з ним, чи вона була просто випадковою перехожою, яку він запам'ятав і відтворив у своїй уяві, як персонажа його розповіді.

- Вибач, що так довго тебе не відвідувала. Я не знала що ти тут.

- Як ти тут опинилася? - Не вірячи своїм очам запитав Логан - Скажи мені правду будь-ласка, Я не розумію що відбувається. Я бачив Карла ...

Софія взяла руку Логана і вони сіли на лавку. Вона поклала його руку собі на коліно і дивилась хлопцю прямісінько в очі.

- Логане, ти не псих, якщо ти про це. Повір мені, Я теж була здивована. Мені здається, ми щось змінили в минулому і він вижив. Ми якось стерли ту ситуацію із життя, але Карл це пам'ятає.

- Значить зі мною все добре? - крикнув Логан. - Я не псих! Ти не брешеш мені? Чи Карл тебе підмовив?

Софія радісно посміхалася, дивлячись на Логана, вони були раді бачити один одного. За останній час це був найщасливіший момент у їх житті.

- Логане, він нам допоможе вибратися звідси - радісно відповіла Софія - Я тут для того, щоб витягти тебе.

- Це буде складно, тут всюди санітари та лікарі - сумно відповів Логан — Я під наглядом. Я тут не просто як хворий, Я під арештом.

- Я думаю, Карл про це подбає. А зараз, треба відмовитись від лікування, не ковтай таблетки, які дає тобі Діаз.

Дуже довго вони сиділи на лавці і розмовляли, Софія розповіла про Тома і про спис. Історію про свій вчинок на даху, вона вирішила приховати. Пролунав дзвоник, Логан пояснив Софії, що так їх кличуть на обід. Вони піднялися з лавки і пішли у середину будівлі.