Розділ XXXІV

Сутеніло. Брати і дівчата вийшли з пабу та попрямували на пошуки Логана з Рубі. Коли вони вийшли, то побачили їх на іншому боці вулиці. Вони радісно дивились один на одного і про щось розмовляли. Друзі попрямували до них.

- Ви серйозно? - Том підійшов і взяв Логана за плече. - Ви хочете лишитись?

- Слухай, ми не можемо змінити майбутнє. Ти є археолог, майже вчений. Ти маєш розуміти, що усі рішення, які ми приймаємо зараз, вони вже прийняті у майбутньому. Ні ти ні Я, ні Логан, ніхто з тут присутніх не може змінити нічого, що відбудеться в майбутньому. Все пов’язано. Від нас зовсім нічого не залежить.

Том відкрив рота, але слова не виходили звідти. Його думки заплутались, він не знав, що відповісти. Логан підійшов до нього і нахилився.

- Послухай, ти не можеш завжди вирішувати за нас. Ти хотів повернути мене, потім Рубі. Вам буде краще без нас, це зайві проблеми. Серйозно, Томе. Залиш нас тут.

Позаду себе вони почули гуркіт і повернулись на звук.

З пабу вийшов чоловік, ледь тримаючи себе на ногах і гучно грюкнув дверима. Чоловік з бару підійшов до воза з кіньми що був припаркований біля стійла і спробував залізти на нього, але не втримався і впав на землю.

- Ви що тут забули? - звернувся до друзів п'яний хлопець - Ви чого дивитеся на мене? Не бачили п'яних людей?

- Вам допомогти? - спитала Рубі - Вам не можна керувати візком у такому стані.

Хлопець здавався нещасним, у його очах був смуток і мало не котилися сльози. Вигляд у нього був дуже пошарпаний. Одягнений у ковбойський капелюх, чорні джинси і шкіряні чоботи, з густою розпатланою бородою.

- Еее щ ... що ти сказала? - сказав чоловік, сидячи на землі - По... повтори.

- Я кажу, вам потрібна допомога - Рубі підійшла ближче до хлопця - Ми вам не нашкодимо.

- Рубі, відколи ти стала такою доброзичливою? - усміхнувся Браян - Я тебе не впізнаю

- Ру... Рубі? - здивувався хлопець – знайоме ім’я. Рідкісне ім’я.

Чоловік підійшов ближче до Рубі. Він намагався роздивитись її обличчя. Масляний ліхтар що був прикріплений до воза з кіньми трохи освітив обличчя людей.

- Ви знаєте моє ім’я? - здивувалась дівчина.

- Та був тут один. Торочив постійно про якусь Рубі. А Я ніколи і не чув це ім’я. Це вперше...

Рубі уважно оглянула обличчя незнайомця, розпатлана борода, довге, скуйовджене волосся і брудне обличчя.

- Як звали цю людину? Хто вам про мене розповідав?

Друзі дивились і слухали, як Рубі розмовляє з чолов’ягою.

- Та як його... Ну був один... Бородатий. Як звали ж бляха його.

Рубі підійшла до чоловіка і почала трясти його за плечі.

- Як його звали?

- Та бляха, може Кроуфорд. Та перестань ти трясти мене. Я й так блювону зараз.

Рубі не могла зупинитись. Вона схопила чоловіка за комір та трясла, аж поки він не виблював їй під ноги. Чоловік витер обличчя і підняв очі до дівчини.

- Він наче не місцевий. Ну акцент в нього такий... Наче приблуда з Європи, чи звідкись. Ну наче англійський, але не так як місцеві говорять. Кхе-кхе. Ну типо як ви говорите. Так він говорив. Той, бляха усі гроші з мене зідрав. Усе, що було в мене. Усе він виграв.

Рубі перестала трясти чоловіка, але він знову виблював. Але цього разу Рубі встигла відійти.

- Кроулі? Ім’я того чоловіка.

Незнайомець відкашлявся. Сльозливими очима глянув на Рубі.

- Ну наче. Схоже на тойво. Так, ваш варіант більш схожий.

- Де він? Де ви його бачили останній раз?

Чоловік замислився. Озирнувся на різні боки. Примружився. Ткнув пальцем вперед.

- Та оно він поїхав. Моїми кіньми. Мабуть додому до мене. Бо... просрав Я. Дім і коней... усе йому відійшло... ну наче по закону усе. Але... шкода коників моїх. Вони мені як рідні були.

Рубі озирнулась до друзів. Її очі палали. Вона досі не була такою емоційною, до цього моменту.

- Ми повинні знайти його. Це точно Кроулі, якого Я знала.

Друзі підійшли до співрозмовників. Логан нахилився до чоловіка, з яким розмовляла Рубі та звернувся до нього.

- Скільки йти до твого дому?

- Йти? Та ви зовсім здуріли чи шо. Тудой їхать годин п’ять, як не більше. До обіду завтрашнього дойдете, якщо без відпочинку.

Друзі переглянулись. Так довго іти ніхто не хотів. Логан був поранений, Келлі втомлена. Чоловік підійшов до них.

- Та ви почекайте його туточки. Він кожен день тута в покер грає, пиво п’є. Ну тойво, якщо вам не потрібний більше, то піду.

Чоловік відригнув і пішов собі в інший бік. Том відійшов від інших та відкрив двері у барі. Махнув рукою, запрошуючи усіх до середини. Підійшов до Браяна. Зняв свій годинник та простягнув його братові.

- Ти вже це робив, заплати за ще одну ніч.

Браян узяв годинника та пішов до шинквасу, до старого, який налив у брудний келих пиво. Той з посмішкою поспішив до хлопця. Його очі світились від задоволення.

- В тебе щось є для мене? - запитав бармен.

Браян кинув йому годинник. Той натомість поклав йому шість п’ятаків.

- Ту саму кімнату на ніч, і чогось поїсти на шістьох з кавою.

Бармен підморгнув і покликав до себе офіціантку, що розносила пиво. Друзі пішли за вільний столик і стали чекати на їжу. Через чверть години до них підійшла дівчина та поставила перед ними тарілки зі смаженою картоплею, беконом та помідорами. Відійшла і повернулась з порожніми чашками. Поставила їх біля кожного і з кавника наповнила чашки. Друзі узялись їсти. Думками Логан був зовсім не тут. Він все ще думав про те, аби залишитись тут та забути про свій дім. Залишити доньку з сестрою. Він розумів, що не зможе виховувати її знаходячись в тюрмі. Зважував усе. Складно було прийняти таке рішення. Але це саме рішення було вже за нього прийняте, коли до бару зайшов чоловік з кошлатою бородою. Той підійшов до шинквасу, замовив два келихи пива і гупнув їх на стіл, поряд із друзями. Цей звук перервав думки Логана. Перервав він також і друзів, що їли картоплю. Усі миттю озирнулись до чоловіка. Рубі затримала свій погляд на сусідньому столику, глянула на бородатого і зірвалась з місця.