Розділ 11

Сполучені Штати Америки, Атлантик-Сіті, штат Нью-Джерсі. 2015 рік

Чотири роки тому

Логан Портер був високим спортивним чоловіком з каштановим волоссям і чорними, як вугілля очима, одягався зазвичай в свою улюблену, коричневу шкіряну куртку та ковбойскі черевики. Логан був як книга з прихованими сторінками, заглянувши в яку, можна було розгадати таємниці його душі. З родиною і друзями він був надзвичайно чуйною і відданою людиною, готовий підтримати і прийти на допомогу в будь-який момент. Доброта та турботливість, що переповнювали його серце, були тільки для тих, хто був йому близький. Але з іншими людьми він був геть інший. Він відмовляв начальству в додаткових змінах, навіть якщо це було важливо для колег. Незважаючи на те, що вони мешкали в сусідніх будинках, Логан ніколи не погоджувався підвезти свого колегу Майка після роботи. Після робочої зміни Логан завжди поспішав додому до своєї дочки, тому він не міг затримуватися на роботі. Він не ходив на корпоративи із співробітниками, ні з ким не товаришував.

Логан працював хірургом і дивлячись на його характер, він на диво дуже привітно ставився до своїх пацієнтів. Він був природженим лікарем, готовим допомогти і заспокоїти, коли це було найбільше потрібно. Здавалося б Логан жив спокійним життям, яке його влаштовує.

Але, як часто буває, один лише день може перевернути усе життя з ніг на голову.

Одного вечора їхавши після роботи, Логан помітив велику аварію біля Хоум Парку на Снайдер авеню, і вирішив зупинитися. Хлопець ще не розумів, що ця аварія може змінити усе його життя. Гудіння сирен швидкої допомоги, поліцейські синьо - червоні спалахи. Усе виглядало ніби у фільмі. Логан вийшов з машини та підійшов ближче до епіцентру.

- Що тут сталося? - Запитав Логан у жінки, що стояла найближче до аварії - Потрібна допомога? Я лікар.

Логан помітив знайому машину перекинуту на дах, і його охопило жахом. По його шкірі виступили сироти. Хлопець не помічав людей, не чув більше гудіння сирен. Він зрозумів, що сталося і йому не важливо було знати хто винен і чи вижив водій іншої машини, його хвилювало лише одне, чи була дитина в тій машині, яка йому здалася знайомою.

- О ні, господи - Логан біг крізь натовп незнайомців, у бік розбитих машин. - Емілі, ні.

Логан побачив дівчину, що лежала біля стовпа. Мабуть, дівчина не була пристебнута ременем безпеки і вилетіла через лобове скло своєї машини. Він не зважав на галас і хаос навколо, його увага була сфокусована лише на цій молодій жінці, яка лежала і не рухалась. Розштовхуючи людей, що милувались трагедією, Логан підійшов до дівчини і схопив її безжиттєву руку, відчувши холодну наче лід, долоню дівчини. Сльози невідомо звідки покотились з Логанових очей, сковзаючи по його щоках. Він дивився на дівчину і відчував глибоку злість і сум. Його серце стискалося від болю, дивлячись на свою дружину. Логан тримав її руку, ніби він міг би повернути їй життя силою своєї волі. Його думки розмінювались між безпорадністю та бажанням зробити все можливе, щоб ще була хоча б іскорка надії. Холодний вітер доніс до нього звуки сирени і голосів рятувальників, але йому було все одно. У цей момент для нього існувала лише вона.

- Пане, відійдіть від місця аварії - сказав поліцейський, що підійшов до Логана. - Пане, вам не можна тут перебувати.

Поліцейський схопив Логана за плече і намагався відтягнути від мертвої дівчини.

- Відпустіть мене, це моя дружина - кричав Логан весь у сльозах і крові дівчини - не чіпайте мене. Меггі… тут була дитина? У машині була маленька дівчинка? - кричав Логан, намагаючись вирватися з рук поліцейського, весь час дивлячись на машину його дружини.

- Пане, заспокойтесь - намагався заспокоїти його поліцейський - Трапився нещасний випадок, ваша дружина була одна. Дитини в машині не було.

На одну секунду Логан заспокоївся, в глибині душі він був радий тому, що його дочка в цей момент була не в машині. Але з іншого боку він розумів, що його дружини, яку він так сильно кохав, більше немає.

Після аварії, Логан навідувався у лікарню до водія іншої машини, який спричинив аварію. Він приносив йому в палату фрукти. Близько місяця водій не приходив до тями. Логан відчув полегшення, коли чоловік відкрив очі і сказав перше слово. Але це була помилка для бідолашного водія.

- В...вона вижила? - спитав водій. Його повіки тремтіли, киснева маска сповзла до підборіддя.

- Ні — коротко відповів Логан.

- Мені... мені дуже шкода.

Логан наблизився до чоловіка. Він відчував його дихання на собі.

- Як це сталося? - грубо спитав Логан.

- Я... Я дуже шкодую. Я ... Я був п’яний і ...

Логан не дочекався повної розповіді. Йому вистачило цієї фрази. Він узяв подушку з сусіднього ліжка, подивився в очі водію і накинув на його обличчя подушку. Чоловік намагався втручатися, але сил в нього було замало, після місяця непритомного стану. Кардіомонітор запищав, ритм чоловіка почав знижуватись. Дочекавшись, коли на моніторі показало нуль, Логан холоднокровно встав з ліжка, поклав подушку на сусіднє ліжко і вийшов з палати. Він знав, що медсестра вже прямує до палати пацієнта, так як це була його лікарня, Логан мав план відступу. Хлопець попрямував у бік сходів, спустився в самий низ до паркінгу. Сів у своє авто і поїхав геть. Усю дорогу до дому він відчував легке полегшення, але тільки перші десять хвилин. Потім з його очей потекли сльози, хоча його обличчя було серйозним. Коли він заїхав у гараж, біля свого будинку, він зачинив двері зсередини. Увімкнув музику на максимум і закричав. Кричав він хвилин п’ять. Тепер він розумів, що накоїв. Він хотів повернути час назад, знову. Але це було, на жаль неможливо.