Розділ 10

Сполучені Штати Америки, Лонг Айленд, штат Нью-Йорк. 2019 рік

Келлі Флоренс мешкала на Іствью роад 21, в маленькому двоповерховому зеленому будиночку. Вона жила сама. З того часу, як померла її бабуся, у Келлі більше не було родичів. Усе життя, бабуся її виховувала сама, окрім неї дівчина не знала жодної людини із своєї сім’ї. Усе, що Келлі знала, це те що коли вона народилась, її мати одразу померла, а батько покинув їх, ще до народження дівчинки. Келлі зовсім не переймалась тим, що в інших дітей у її школі були повні, великі сім’ї а в неї тільки бабуся. Це було для неї норма. Після смерті бабусі, коли дівчинці було дев’ятнадцять років, вона залишилась без грошей. На той час Келлі ще навчалась у коледжі, і один із студентів який навчався на фотографа, запропонував зробити для неї безкоштовну фотосесію у білизні. Келлі погодилась, адже вона не мала нічого проти такого типу мистецтва. Незабаром, фотографії розлетілись по інтернету і приблизно через місяць, до Келлі звернулась модельна студія, яка займалась підбором моделей для різних журналів, карток для інтернет-магазинів і таке подібне. Дівчина одразу погодилась і в той же день пішла на пробну фотосесію. Келлі дуже сподобалась агенція і через тиждень вона вже працювала на них офіційно. Дівчина почала заробляти гарні гроші, але робота була не постійною. Замовлення або були у великій кількості або декілька місяців їх не було зовсім. Але це дівчину не лякало. Тих замовлень вистачало на її життя. Незабаром вона зустріла Браяна і познайомилась з його братом Томом. З того часу в неї з’явились близькі люди, вона більше не відчувала себе самотньою.

***

Одного суботнього вечора, Келлі сиділа на дивані, їла тістечка з кавою і дивилась “Рівердейл”. Раптом, вона почула дзвінок у двері. Дівчина поклала недоїдене тістечко на тарілку і побігла до дверей.

- Хто там? - Запитала Келлі, її рот був наповнений тістечком, яке вона не дожувала.

- Келлі, відкривай, це Я – крикнула дівчина.

Келлі ледь не вдавилась шматком тістечка, що був у її роті. Вона закашлялась і відкрила двері.

- Софія? Ти як тут опинилася, ми не бачилися ... дівчину перервала Софія.

- З поховання мого чоловіка, знаю. Пам'ятаєш, на цвинтарі ти мені сказала, щоб Я зверталася до тебе, якщо мені щось буде потрібно? Зараз цей момент, Келлі. Можна Я поживу в тебе деякий час? - засмучено сказала Софія.

- Звісно, проходь - зраділа Келлі - У тебе щось трапилося? Чому ти поїхала з Нью-Йорку?

Софія все ще стояла на порозі

– Це довга історія, можна Я зайду?

Дівчина увійшла до будинку, вона виглядала дуже засмученою.

- Люба, що трапилося? Розкажи мені – заспокоювала подругу Келлі.

Софія вирішила розповісти подрузі лише частину правди. Вона пояснила, що її чоловік, Патрік, опинився у фінансовій скруті та змушений був закласти їхній дім, щоби погасити заборгованість. Софія навіть не намагалася розповісти подробиці про те, як вони опинились у цій ситуації, бо вона розуміла, що це може виглядати неймовірно для її подруги. Сама по собі ідея, що Келлі могла б дізнатися про темну сторону її минулого, дуже її непокоїла. Софія рішуче вирішила захистити свою подругу від цього. Спогади про ті темні дні залишали її далеко за межами цього будинку, і Софія робила все можливе, щоб забути той страшний період свого життя. Не зважаючи на це, її подруга була тут, щоб її підтримати, і Софія відчувала щиру вдячність за це.

Дівчата сиділи на кухні, обговорювали майбутнє життя, коли задзвонив телефон.

- Привіт, котику — Келлі узяла слухавку.

- Люба, ми з братом поїдемо ненадовго в Бруклін, йому там потрібно по роботі, щось зробити. Не буду тобі розповідати, нудьга. Ти не сумуй, ми не надовго.

- Добре, котику. До мене приїхала подруга, тож нудьгувати не будемо, цілую – Келлі подивилася на Софію і посміхнулась.

– Живи скільки тобі потрібно. Познайомишся з моїм хлопцем, він часто тут буває. До речі, у нього є симпатичний брат, ми вас познайомимо, стільки часу минуло, а ти все ще сама.

Келлі узяла пляшку білого вина з полиці та два келихи. Наповнивши обидва келихи до половини, вона сіла поруч із Софією на дивані.

- Дякую, знаю, ми довго не спілкувалися, і не гарно ось так з'являтися, без дзвінка. - сумно говорила Софія - Але мені нема було до кого звернутися.

- Забий, усе гаразд.

Дівчата сиділи на дивані, пили вино і обговорювали Тома з Браяном. Так вони просиділи більше двох годин.

- Дякую, Келлі. Але зараз не час заводити відносини.

- Скалетто, тобі двадцять чотири роки, коли якщо не зараз?

Раптом у Софії завібрував телефон. Вона скинула дзвінок. Потім ще раз. На третій раз вібрація була довгою, дзвінок перервав їхні розмови. Софія відійшла у туалет, підняла телефон і подивилася на екран. Номер був незнайомий, але вона відчула легкий страх, який її спогади з минулого намагалися приховати. Тремтячими пальцями, вона натиснула на кнопку прийому дзвінка.

- Алло? - прошептала Софія.

- Вітаю, пані Скалетта. Я хочу вам нагадати про ваші зобов'язання перед нами. Втеча - це не варіант, ми такого не очікували від вас. Ви знаєте, що ми можемо знайти вас. В ваших інтересах, щоб ви з’явилися тут самі. - голос з того боку був холодним та загрозливим.

Серце Софії билося швидко, ніби це було серце кошеняти, вона відчувала, як страх повертається в її життя. Вона намагалася залишити це позаду, але здавалося, що минуле ніяк не покидає її.

- Я вам все віддам, як тільки зможу. Просто дайте мені ще трохи часу. - відповіла вона, намагаючись говорити впевнено, але її голос все ж таки тремтів.

- Добре, маєте ще годину. І, Софіє, не забудьте, що ми завжди бачимо вас. - з цими словами дзвінок припинився.

- Година?! - викрикнула Софія.

Софія опустила телефон і вийшла з туалету, дихала вона важко. Її подруга дивилася на неї з питанням у очах.