Розділ 17. Повернення блудних дочок травматології.

Три тижні в травматології пролетіли для Данила в режимі нескінченного конвеєра. Лікарня жила своїм ритмом: запахом антисептиків, брязканням інструментів та специфічним гумором, який рятував лікарів від вигорання. Після новорічного шторму настала черга «ожеледичних буднів» — щодня десятки пацієнтів із поламаними кінцівками та розбитими надіями на спокійну зиму.

Данило занурився в роботу з головою, намагаючись витіснити з думок сині очі «адмірала», які не давали йому спати. Він став ще суворішим, ще мовчазнішим. Колеги жартували, що лікар Кремінь скоро сам перетвориться на апарат Ілізарова — такий же непохитний і металевий.

Тільки дядя Стьопа, який уже впевнено пересувався коридором на милицях під наглядом своєї «русалки» Марії, знав, що серце хірурга не таке вже й кам’яне.

— Що, Олександровичу, все сережку в кишені крутиш? — підморгнув Стьопа, коли Данило зупинився біля нього під час ранкового обходу. — Бачу-бачу, як ти на вхідні двері позираєш щоразу, як вони рипнуть.

— Робота, Степане Петровичу. Просто багато роботи, — сухо відказав Данило, хоча рука мимоволі торкнулася халата там, де у внутрішній кишені лежав сріблястий секрет.

— Та не заливай моряку про шторми! — Стьопа притулився до стіни. — Я свою Марічку теж спочатку боявся. Думав — приб’є відром. А тепер дивись: вона мені вчора кисіль принесла і сказала, що я «її особистий морський вовк». Кохання, синку, воно як відкритий перелом: болить страшно, але якщо правильно скласти — триматиме міцніше за нове.

Данило лише хмикнув і пішов далі. Він знав, що сьогодні — день «планових». День, коли в його журналі значилося прізвище Власенко.

Ближче до обіду коридор лікарні наповнився звичним шумом. Данило щойно закінчив складну перев'язку, коли почув знайомий стукіт ходунків. Цей звук він впізнав би серед тисячі інших — ритмічний, владний, майже артистичний.

— А ось і ми! Приймайте блудних дочок театру! — голос Маргарити Степанівни прокотився холом, змушуючи медсестер усміхнутися.

Данило завмер біля свого кабінету. Маргарита Степанівна величаво «пливла» на своїх ходунках, сяючи новою яскравою хусткою. А за нею, тримаючи важку сумку і намагаючись здаватися максимально непомітною, йшла Вероніка.

Вона змінила свою вечірню сукню на строгий діловий костюм кольору мокрого асфальту. Волосся було зібране в бездоганний пучок, жодного зайвого пасма, жодної емоції на обличчі. Справжній керівник Mega-Vulyk Systems. Але Данило бачив, як напружено вона стискає ручки сумки. Він бачив тріщинку в цьому «асфальті».

— Лікарю! Кремінь мій коханий! — Маргарита зупинилася перед ним, театрально здійнявши вільну руку. — Подивіться на мене! Я вже майже готова до виходу на сцену. Хоча мій майбутній зять запевняє, що я — головна перешкода для створення нової ланки суспільства!

Ніка різко підняла голову, і її погляд нарешті зустрівся з поглядом Данила. У цьому зіткненні було все: і сором за ту ніч, і злість за його правоту, і таємне бажання, яке вона так старанно видаляла зі своєї системи останні тижні.

— Доброго дня, Даниле Олександровичу, — холодно промовила вона. — Ми на огляд.

— Доброго дня, Вероніко, — відповів він, і її ім’я в його вустах прозвучало як діагноз. — Заходьте. Маргарито Степанівно, прошу на кушетку. Будемо перевіряти, наскільки ваші амбіції збігаються з процесами регенерації.

Данило відчинив двері кабінету, і Ніка мимоволі здригнулася. Для неї це було не просто приміщення — це було місце її капітуляції.

Данило зачинив двері, і простір кабінету миттєво згорнувся до розмірів їхнього спільного секрету. Він не поспішав. Навпаки, він діяв із тією маніакальною ретельністю, яка буває лише у хірургів, коли вони хочуть виграти час.

— Отже, подивимося, — повільно промовив Данило, підкочуючи стілець до кушетки. — Маргарито Степанівно, не поспішайте. Мені потрібно перевірити кожен міліметр. Регенерація кісткової тканини — річ примхлива. Особливо після таких... емоційних потрясінь.

Він почав довго й ретельно оглядати краї гіпсу, обмацувати коліно, щоразу перепитуючи про найменші відчуття. Ніка стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Вона відчувала, як кожна хвилина цього огляду натягує її нерви, наче струни на бандурі.

— Лікарю, ну ви ж бачите — я вже готова! — не вгамовувалася Маргарита Степанівна, кокетливо поправляючи хустку. — Мені треба бігати! Мені треба танцювати! Ви не уявляєте, яка на мені відповідальність. Артурчик каже, що поки я не скину ці «кайдани», він не може призначити дату. Мовляв, він не дозволить, щоб теща кульгала до вівтаря. Каже, це погано для його бізнесу... ой, тобто для нашої родини!

Данило підняв погляд на Ніку. Його очі сміялися, хоча обличчя залишалося професійно-суворим.

— Он як? Тобто доля «Mega-Vulyk Systems» та майбутнє «Нано-Глечиків» залежать від цілісності вашої великогомілкової кістки? Яка тендітна конструкція у цього вашого щастя, Вероніко.

Ніка різко повернулася.

— Даниле Олександровичу, зосередьтеся на медицині. Мама справді хоче якнайшвидше одужати. У нас... у нас багато планів. Можливо, навіть за межами країни.

— За межами? — Данило на мить зупинив руки. — Лондон кличе, Адмірале? Тікаєте у туман, щоб не бачити того, що відбувається під носом?

— Я не тікаю! — спалахнула Ніка. — Це кар’єрний ріст. Це контракт, про який мріють тисячі. Артур вважає, що це блискуча ідея.

— Артур вважає? — Данило нарешті відпустив ногу Маргарити й підвівся. — Дивно. Ваш наречений так сильно хоче весілля, що використовує гіпс Маргарити Степанівни як залізобетонне алібі, щоб його відкласти. І водночас він «благословляє» ваш від’їзд на рік в іншу країну? Вам не здається, що в цій логіці забагато багів, Вероніко?

— Лікарю, не мучте дитину! — втрутилася Маргарита, підозріло перезираючись між ними. — Ви краще скажіть: зніматимемо сьогодні чи ні? Бо Артурчик обіцяв замовити ресторан «Золота Підкова» на травень, але тільки якщо ви дасте письмову гарантію, що я буду на шпильках!