Розділ 16. Англійський туман та український гіпс

Минуло три тижні. Січень розчинився в сірих буднях, перетворивши новорічну ніч на далекий, майже нереальний спогад. Вероніка знову стала тією самою «залізною леді» з Mega-Vulyk Systems. Її день був розписаний по хвилинах: наради, код-рев’ю, нескінченні звіти. Система працювала без збоїв. Майже.

Одного вівторка її викликали до головного офісу. — Вероніко, вітаю, — генеральний директор усміхнувся, простягаючи їй теку. — Ми виграли тендер на оцифрування архівів Британської бібліотеки. Контракт на мільйони. І я хочу, щоб ти очолила цей проект. Це означає переїзд до Лондона на рік. Мінімум.

Серце Ніки мало б вистрибнути з грудей від радості. Лондон! Кар’єрний пік! Рік далеко від усього, що нагадувало про помилки минулого. Але перше, що вона відчула — це не тріумф, а дивну тяжкість у грудях.

— Дякую. Мені треба порадитися з нареченим, — сухо відповіла вона.

Увечері, під час вечері в їхній спільній квартирі (за оренду якої, звісно, платила Ніка), вона розповіла про це Артуру. — Артуре, це шанс. Ми можемо поїхати разом. Ти знайдеш інвесторів для своїх «Нано-Глечиків» у Британії! Але... ми мали б нарешті офіційно оформити наші стосунки. Коли ми призначимо дату весілля?

Артур, який якраз вивчав меню доставки з дорогого ресторану, повільно відклав телефон і зробив вираз глибокої скорботи.

— Ніко, люба... Ти ж знаєш, як я цього хочу. Я сплю і бачу нас біля вівтаря, — він взяв її за руку, але його пальці були прохолодними. — Але ти сама подивися на ситуацію. Маргарита Степанівна все ще в гіпсі! Вона ж заслужена артистка, для неї вихід у світ — це вистава. Як вона буде на нашому весіллі на ходунках чи, не дай боже, в інвалідному візку? Це ж розіб’є їй серце! Вона не зможе станцювати свій переможний вальс.

— Мама каже, що вона готова бути на весіллі хоч на каталці, аби тільки я була щаслива, — тихо зауважила Ніка.

— Вона просто тебе жаліє! — вигукнув Артур, театрально сплеснувши руками. — Ні, ми не можемо бути такими егоїстами. Ми почекаємо, поки вона повністю одужає. Поки лікар... як його... той похмурий тип із травматології не дасть добро на зняття всіх обмежень. Весілля має бути ідеальним. Як і наші глечики.

Артур знову занурився в телефон. Ніка дивилася на нього і раптом чітко зрозуміла: він просто тягне час. Гіпс Маргарити був для нього ідеальним щитом. Поки вона хвора — він «благородний і терплячий», а головне — йому не треба брати на себе відповідальність за їхню сім'ю в Лондоні, де йому довелося б бути просто «чоловіком успішної жінки», а не «королем київських вечірок».

Ніка підійшла до вікна. Над Києвом завис туман, схожий на той, що чекав на неї в Англії. Вона згадала слова Данила Кременя: «Твоє майбутнє рахує копійки... Ти вибираєш зручну брехню».

— Завтра у мами плановий огляд у лікарні, — сказала Ніка, не повертаючись. — Я поїду з нею. Спитаю лікаря Кременя, скільки ще нам чекати... твого «ідеального моменту».

Вона відчула, як при згадці цього прізвища в животі знову закрутився той самий небезпечний вузол. Система, яку вона так старанно латала три тижні, знову видала попередження про критичну помилку.