Розділ 15. Срібло та Кремінь

Ніка постукала в двері кабінету вже тоді, коли Маргарита Степанівна була готова до виписки, а Артур на вулиці голосно сперечався з водієм таксі. Вона зайшла повільно, не піднімаючи очей. У кабінеті пахло ранковою кавою та вчорашнім штормом.

— Лікарю Кремінь, — почала вона офіційним тоном, який зазвичай приберігла для звітів перед радою директорів. — Я, здається, загубила тут сережку. Подивіться, будь ласка, на кушетці... чи за нею. Це подарунок Артура, вона мені дорога.

Данило повільно підвівся з-за столу. Він не поспішав шукати прикрасу. Він просто дивився на неї — на цю жінку, яка так відчайдушно намагалася «залатати» дірки у своєму житті паперовими серветками.

— Справа не в сережці, Вероніко, — спокійно сказав він, обходячи стіл. — Справа в тому, що ти зараз вийдеш із цих дверей під руку з людиною, яка не варта навіть твого розчарування. Ти робиш дурницю. Величезну системну помилку, яку не виправиш жодним «рестартом».

Ніка нарешті підняла на нього погляд. У її очах палахкотів гнів, змішаний із відчаєм. — Ви забагато на себе берете, Даниле Олександровичу! Ви — лікар, який надав мені допомогу. На цьому ваші повноваження закінчуються. Те, що сталося вчора... ця ніч... це була випадковість. П’яна, безглузда дурниця, про яку я хочу забути якнайшвидше!

Данило зробив крок до неї, скорочуючи дистанцію до того мінімуму, коли знову починає бракувати повітря. — Дурниця? — перепитав він, і в його голосі більше не було льоду, лише приглушений біль. — Ти можеш брехати своєму Артуру, своїй мамі чи своїм програмістам. Але не бреши мені. Не може найкраща ніч у моєму житті бути «помилкою». Я бачив тебе справжню, Ніко. Без твого клятого «Mega-Vulyk Systems», без твоїх обладунків. Ти відчувала те саме, що і я.

— Припиніть! — вигукнула вона, відступаючи до дверей. — Ви просто скористалися моїм станом! Ви — звичайний маніпулятор, який вирішив погратися в «рятівника». Артур — мій чоловік. Він — моє майбутнє. А ви... ви просто епізод у травматології!

— Твоє «майбутнє» зараз рахує копійки, щоб оплатити машину додому, — відрізав Данило. — Ти вибираєш зручну брехню, бо боїшся справжньої правди. Боїшся, що Кремінь розколе твоє ідеальне пластмасове життя на шматки.

— Прощавайте, лікарю, — Ніка схопилася за ручку дверей. Її пальці тремтіли. — Сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося. Сережку залиште собі — як сувенір про свій черговий професійний «успіх».

Вона вилетіла з кабінету, майже забігаючи в ліфт. Її душили сльози, але вона заборонила собі плакати. «Це просто стрес. Це просто післясмак помилки», — повторювала вона, виходячи на зимове повітря, де Артур уже махав їй рукою біля старенької автівки.

Данило залишився в кабінеті. Він повільно розтиснув кулак. На долоні лежала тонка срібна сережка з крихітним камінцем. Вона була витонченою, але холодною.

— Побачимося, Ніко, — прошепотів він у порожнечу. — Бо адмірали ніколи не покидають поле бою назавжди. Ти повернешся.