Розділ 14. Нано-битва в травматології

Данило стояв біля поста медсестри, переглядаючи результати ранкових аналізів, коли двері приймального відділення розчинилися з таким звуком, ніби в лікарню влетів щонайменше міністр охорони здоров'я.

У коридор завалився Артур. Його дороге пальто було накинуте на плечі, волосся — ідеально укладене (попри безсонну ніч), а на обличчі застигла маска скорботи, перемішаної з величчю. Він виглядав як людина, що щойно викупила цю лікарню, хоча насправді все ще відчував легкий сором за те, що залишив офіціанту свій «майже справжній» Rolex у заставу за недопите шампанське.

Данило одразу все зрозумів. Навіть без підпису «Наречений року» на лобі, цей тип випромінював саме ту енергію, яку Данило ненавидів понад усе — енергію порожніх обіцянок та кредитів під 40% річних.

— Ви до кого? — Данило зробив крок назустріч, перекриваючи прохід до палати Маргарити Степанівни. Він стояв непохитно, як бетонна опора мосту.

Артур зупинився, зміряв хірурга зневажливим поглядом — від заплямованого халата до втомлених очей — і поправив шовкову хустинку в кишені.

— Послухайте, шановний... — Артур увімкнув свій «діловий» тон, від якого в інвесторів зазвичай танули гаманці. — Я приїхав забрати свою наречену, Вероніку Власенко, та її маму. Маргарита Степанівна — неймовірно талановита, недооцінена зірка, якої світ ще не знав! І вона не повинна проводити жодної зайвої секунди в цьому убогому місці, де пахне дезінфекцією і безнадією.

Данило ледь помітно стиснув кулаки в кишенях. — Це «убоге місце» — державна лікарня, де вашій «зірці» вчора врятували можливість ходити. І як лікар, я заявляю: пацієнтка нетранспортабельна. Їй потрібен спокій, а не ваші театральні вистави.

— Спокій? — Артур зробив крок вперед, намагаючись бути вищим за Данила (хоча Кремень все одно був на пів голови вищий). — Спокій вона знайде в приватному реабілітаційному центрі в Конча-Заспі, куди я її зараз перевезу. А ви, я бачу, занадто багато на себе берете. Ви хто? Черговий костоправ? Вероніко! Люба!

Він спробував обійти Данила, але той знову став на шляху. У коридорі почало іскрити від напруги.

— Я — лікар Кремінь. І я відповідаю за пацієнтку Власенко, — голос Данила став низьким і загрозливим. — А ви, якщо я не помиляюся, той самий «герой», який не міг доїхати до лікарні цілу ніч, бо вирішував питання з неоплаченим рахунком?

Артур на мить запнувся, його «бізнесова» впевненість дала тріщину. Звідки цей провінційний хірург міг знати про ресторан?! — Це... це конфіденційна інформація! — вигукнув він, червоніючи. — Не ваше діло! Я за свою наречену, за її безпеку і комфорт...

— ...і за її гроші, — тихо додав Данило, дивлячись прямо в очі Артуру.

— Та як ви смієте! — Артур уже замахнувся рукою, щоб відштовхнути Данила, але в цей момент з палати почувся голос Маргарити Степанівни, який міг би зупинити навіть стадо розлючених бізонів:

— Артурчику! Солоденький мій! Ти нарешті прийшов нас врятувати з цього концтабору?!

Артур миттєво змінив гнів на фальшиву усмішку: — Так, Маргарито Степанівно! Я вже тут! Я привіз вам фрукти (які він насправді «позичив» із вази в холі ресторану)! Ніко, де ти? Ми їдемо додому! Я вже про все подбав!

З-за спини Данила з’явилася Ніка. Вона дивилася на Артура, і в її очах він зараз справді виглядав як лицар. Ну то й що, що з грошима вийшло якось незграбно? Це просто дрібниці, побутовий хаос першого січня. Головне — він тут! Він примчав, він вимагає для її матері найкращого, він бореться за них із цим похмурим, холодним лікарем.

На фоні Артура, який так палко розмахував руками й говорив про «недооцінену зірку», Данило Кремінь здавався просто частиною лікарняного інтер’єру — сірим, суворим і неприємним нагадуванням про її слабкість.

«Боже, як я могла? — Ніка відчула, як її серце стискається від пекучого сорому. — Артур такий відданий, такий турботливий... А я? Я просто зламалася під тиском обставин. Лікар Кремінь — це не чоловік, це вірус. Він просто потрапив у мою систему, коли захист був на нулі».

Вона зробила крок вперед, рішуче стаючи поруч з Артуром і навмисно не дивлячись у бік Данила.

— Артурчику, ти правий, — голос Ніки звучав дзвінко, з тими самими «адміральськими» нотками керівника Mega-Vulyk Systems. — Дякую, що приїхав. Нам справді тут більше нічого робити.

Вона нарешті підняла очі на Данила. Її погляд був крижаним, професійно-дистанційним, ніби вона зверталася до несправного принтера, а не до людини, з якою кілька годин тому ділила подих.

— Лікарю Кремінь, ми вдячні за допомогу моїй матері. Виставте рахунок за нічне чергування та маніпуляції, мій секретар усе оплатить. Але далі ми впораємося самі. Артур уже все організував.

Данило стояв нерухомо. Він бачив, як вона натягує цю маску, як старанно вибудовує стіну між ними. Він відчував її совість, яка зараз буквально шматувала її зсередини, змушуючи захищати цього павича в дорогому пальті.

— Ніко, ти ж розумієш, що це безумство? — тихо запитав Данило, ігноруючи переможний вигляд Артура. — Твоїй матері потрібен медичний догляд, а не «нано-глечики» і поїздки в приватному авто по ямах.

— Облиште ці поради, лікарю! — Артур по-господарськи пригорнув Ніку за талію. — Моя наречена сама знає, що краще для її сім'ї. Ми їдемо. Вероніко, люба, допоможи мамі зібратися, а я поки викличу... е-е... спеціальний транспорт.

Ніка кивнула, намагаючись не зважати на те, як тіло здригнулося від дотику Артура. Вона переконувала себе, що це просто нерви. Що це і є вірність. Що кохання — це коли ти виправдовуєш близьку людину, навіть якщо вона виглядає трохи комічно.

Керівниця  Mega-Vulyk Systems пішла в палату, відчуваючи спиною важкий, розчарований погляд Кременя.