Розділ 13. Системна помилка

Ніка практично вилетіла з кабінету, щойно Данило відволікся на чергові театральні скарги її матері. Одна туфля в руці, боса нога обпікає холодну плитку коридору, але їй було байдуже. Вона майже бігла до кавового автомата в кінці холу, відчуваючи, як у скронях стукає пульс.

— Каву. Мені просто потрібна міцна кава, — шепотіла вона, гарячково тицяючи пальцем у кнопку вибору напою.

Автомат загарчав, а Ніка притулилася лобом до холодного пластику. Тепер, на тверезу, холодну голову, вчорашня ніч здавалася їй не романтичною пригодою, а жахливою, катастрофічною помилкою.

«Боже, Вероніко, що ти накоїла? — картала вона себе. — Ти — топменеджер Mega-Vulyk Systems, людина, яка прораховує ризики на три кроки вперед. А що ти зробила вчора? Повелася як нестримне дівчисько, як героїня другосортної мелодрами!»

Вона згадала той момент у ресторані. Зараз, при денному світлі, її ревнощі здавалися абсурдними. Ну, обіймав Артур якусь блондинку... Може, це була колега? Чи знайома, яка просто хотіла зробити селфі з успішним бізнесменом? Артур же купив обручку! Він готував для неї свято, а вона... вона подарувала ніч, призначену нареченому, абсолютно чужій людині.

Лікар Кремінь.

Ніка зціпила зуби. Він їй зовсім не подобався! Його цей крижаний спокій, його манера дивитися прямо в душу, ніби він бачить код її помилок... Він був грубим, самовпевненим і зовсім не схожим на лагідного, передбачуваного Артура.

«Це була звичайна системна помилка, — переконувала вона себе, забираючи стаканчик із гарячою рідиною. — Баг у програмі, викликаний перевтомою, стресом від травми мами та зайвим келихом ігристого. Просто короткий збій, який треба видалити з пам'яті».

Вона згадала його руки на своїх плечах, і по тілу зрадницьки пробігла хвиля тепла. Ніка різко відставила каву.

— Ні. Я кохаю Артура, — вголос промовила вона в порожній коридор, ніби це була магічна формула, здатна все виправити. — Ми з Артуром — ідеальна пара. У нас плани, у нас спільне майбутнє, у нас... «Нано-Глечики», зрештою! А Кремінь — це просто випадковий епізод у травматології. Завтра я випишу маму, і ми більше ніколи не побачимося.

Вона глибоко вдихнула, поправила сукню і натягнула на обличчя свою звичну маску «адмірала». Вона не подасть вигляду. Вона буде холодною, професійною і вдячною дочкою. Вона зробить рестарт своєї системи й повернеться до своєї «ідеальної» версії життя.

Але десь глибоко всередині, у самому ядрі її логіки, продовжував миготіти червоний сигнал: «Дані не видалено. Системна помилка має критичне значення».

Телефон у руці Ніки завібрував саме тоді, коли вона зробила перший ковток обпікаючої кави. На екрані висвітилося: «Артур (Мій Король)». Вона здригнулася, ледь не розхлюпавши напій на свою синю сукню.

— Алло, Артурчику? — вона намагалася надати голосу впевненості, але він зрадницьки тремтів.

— Ніко! Люба! Нарешті ти взяла слухавку! — голос Артура ввірвався в динамік з такою інтенсивністю, ніби він щойно врятував дитячий будинок з пожежі. — Ти не уявляєш, що я пережив за цю ніч! Я об’їздив усі лікарні міста! Моє серце просто розривалося від думки, що ти і твоя прекрасна мама зараз там самі, у цьому холодному світі медицини!

Ніка відчула, як її почуття провини почало рости до розмірів хмарочоса. — Артуре, вибач, я не могла... все так швидко сталося, мама впала...

— Люба, не виправдовуйся! Я все розумію! Я вже в дорозі до вас, я везу найкращі фрукти та... свою підтримку! — Артур зробив театральну паузу, під час якої було чути, як на фоні дзвонять келихи. — До речі, Ніко, тут виникло одне маленьке, абсолютно абсурдне непорозуміння. Навіть незручно про таке питати в такий момент...

— Що сталося? — Ніка напружилася.

— Розумієш, коли ти... ну, коли ви так раптово поїхали з ресторану, адміністратор чомусь вирішив, що наш святковий стіл не оплачений. Я хотів сам усе владнати, але виявилося, що мій гаманець залишився у твоїй сумочці! Уявляєш? Яка дурниця! А банківську картку цей клятий термінал чомусь не приймає... мабуть, через новорічні збої в системі.

Ніка заклякла. Вона чітко пам’ятала, що гаманець Артура завжди лежав у його внутрішній кишені піджака. Більше того, вона сама вчора бачила, як він діставав його, щоб дати «чайові» гардеробнику.

— Артуре, ти хочеш сказати, що ти все ще в ресторані? — повільно запитала вона.

— Ну... так, сонечко. Вони тут такі грубі! Кажуть, що не випустять мене, поки рахунок не буде закритий . А там же була та дорога пляшка шампанського, яку ми замовляли для... ну, для того особливого моменту! — Артур перейшов на трагічний напівшепіт. — Ти ж не хочеш, щоб твого майбутнього чоловіка затримала поліція через таку дрібницю? Скинь мені на карту кілька тисяч... ну, краще десять, про всяк випадок. Я закрию цей сором і миттю до вас! З квітами!

Ніка дивилася на стаканчик із кавою. Перед очима знову проплив образ Данила Кременя — втомленого, з розстебнутим коміром, який усю ніч рятував її маму і дядю Стьопу, не просячи нічого натомість. І ось Артур. Блискучий «Король Нано-Глечиків», який не може вийти з ресторану, бо чекає, поки його наречена оплатить його ж «героїчне» очікування.

— Рахунок, Артуре? — її голос став холодним і чітким, як програмний код. — Тобто ти дзвониш мені в лікарню, де моя мати лежить із поламаною ногою, щоб я заплатила за твій вчорашній банкет?

— Ніко, ну що ти таке кажеш! Це ж наш спільний рахунок! Я просто... я в пастці! Допоможи мені, і я буду твоїм лицарем до кінця днів!

Ніка повільно опустила телефон.  Вона просто дивилася, як на екрані блимає значок виклику, а в голові крутилася одна думка: «Системна помилка — це не лікар Кремінь. Системна помилка — це те, що я зараз чую в цій трубці».