Розділ 12. Ревізія планів

Данило нарешті зачинив двері свого кабінету. Усередині панувала та сама тиша, яку він так цінував, але тепер вона здавалася іншою — густою, наповненою відлунням чужих голосів та запахом чужих парфумів. Він важко опустився в крісло, не вмикаючи світла. Лише синя гірлянда на підвіконні продовжувала своє розмірене миготіння: вкл-викл, вкл-викл.

Він подивився на свій робочий стіл. Ще вранці тридцять першого грудня тут усе було інакше. Він пам’ятав, як подумки підбивав підсумки 2025 року, вибудовуючи в голові чіткий, як графік чергувань, план на 2026-й.

Данило заплющив очі. Його ідеальний «план» тепер виглядав як паперовий будиночок після торнадо. Він збирався освідчитися Софії. Уявляв білу сукню, весілля, яке вона, звісно, перетворила б на грандіозний стрім у прямому ефірі. Мріяв про дітей — маленьких «кремінчиків», які б галасували на дачі в матері під Києвом, поки він розпалював би мангал. Він хотів нормального, стабільного, розміреного життя. Без драм, без струсів, без сюрпризів.

— Планував... — гірко усміхнувся Данило в темряву. — Хірург планував долю. Смішно.

Події останньої доби ввірвалися в його життя справжнім штормом. Спочатку Софія, яка виявилася не «тендітною музою», а розрахунковою Софійкою Дерун. Потім дядя Стьопа з його «танго смерті» та санітарка Марія, яка навчила хірурга-циніка вірити в русалок. І, зрештою, вона.

Ніка. Адмірал у синьому шовку з компанії «Mega-Vulyk Systems».

Данило дістав із кишені сріблясту сережку. Вона холодила долоню, нагадуючи про той відчайдушний поцілунок біля вбиральні та про її гаряче дихання за ширмою. Вона не вписувалася в жоден його план. Вона була стихією, збоєм у системі, «Титаніком», який замість того, щоб затонути, зніс його власний айсберг під самий фундамент.

Він згадав слова Маргарити Степанівни про  короля " Нано Глечиків " Артура. Тепер, знаючи Ніку трохи краще, Данило розумів: вона не з ним. Вона просто трималася за цей «Нано-Глечик», як за рятувальне коло, бо боялася зізнатися собі, що її ідеальний світ давно дав тріщину.

Данило підвівся, підійшов до вікна і подивився на нічне місто. Перше січня 2026 року добігало кінця. Його старі плани на рік лежали в руїнах, але на їхньому місці, серед уламків та гіпсу, почало проростати щось зовсім інше. Непередбачуване. Справжнє.

Він згадав обличчя Ніки — розпатлане, зі змитою тушшю, але таке живе. І зрозумів: він більше не хоче розміреного графіка. Він хоче бути тим самим Кременем, об який розбиваються її хвилі, але який дає їй змогу вперше в житті відчути себе не адміралом, а просто жінкою.

Данило відкинув голову на спинку крісла і заплющив очі. Тепер, коли лікарня спорожніла, його пам’ять почала підступно відтворювати те, що він намагався придушити весь день — кожну секунду їхньої близькості з Нікою.

Він ніколи не вважав себе ловеласом. Його шлях був прямим і дещо нудним: перше шкільне кохання з несміливими поцілунками під під'їздом, потім — одногрупниця Олена. Він тоді справді вірив у «разом і назавжди», доки Олена не заявила, що життя дружини молодого хірурга в Україні — це квиток у вічну бідність. Вона обрала сонячну Італію: мити спини та доглядати за італійськими пенсіонерами за євро, замість того, щоб «пахати як кінь» поруч із ним у районній травматології.

Тоді його серце вперше вкрилося тонким шаром криги. А потім з’явилася Софія. П’ять років він переконував себе, що це і є доля. Вона була зрозумілою, модною, «статусною». Він звик до неї, як звикають до зручного режиму дня, і вважав, що цього достатньо.

Але Ніка... Ніка за одну ніч зруйнувала все, у що він вірив.

Данило відчув, як знову перехоплює подих, варто було лише згадати дотик її рук. Вона не була ніжною пацієнткою — вона була бурею. Її губи, що пахли ігристим вином і відчаєм, її подих, що обпікав шию... Це була не просто тілесна насолода. Це був якийсь первісний вибух, де душа і тіло сплелися в такий тугий вузол, який не розріже жоден скальпель.

— Чому? — тихо запитав він себе, дивлячись на свої руки, які ще пам’ятали шовк її шкіри. — Чому я за одну ніч з нею відчув більше, ніж за п’ять років із Софією?

Він знав Софію напам'ять: її капризи, її улюблені ракурси для селфі, її передбачувані рекції. Але він ніколи не відчував з нею цього дикого, неконтрольованого резонансу. З Нікою все було інакше. Вона була «адміралом», але в його руках вона стала живою, вразливою і справжньою.

Данило притиснув долоню до грудей. Там, під ребрами, де завжди був лише холодний, надійний Кремінь, він раптом відчув дивний рух. У глибоких тріщинах його кам’яного серця, пробитих цією новорічною ніччю, зароджувалося щось крихітне, тендітне, але неймовірно могутнє. Це почуття було схоже на корінь дерева, що проростає крізь скелю: воно було тихим, але мало силу розколоти його «кремінь» на дрібні шматки.

Він знову хотів до неї. Не до звичної Софії, з її «messages» та істериками про Монако. Він хотів до цієї колючої, гордої, босої жінки, яка за одну ніч змусила його знову відчути себе не просто хірургом, а чоловіком, чиє серце вперше за довгі роки почало не просто перекачувати кров, а битися.

— Ти призначена мені, Ніко, — прошепотів він, підводячись. — І ніякі «Нано-Глечики» цього не змінять.

Він рішуче взяв телефон. Він знав, що вона зараз у VIP-палаті біля матері. І знав, що Артур Ласий вже напевно поїхав геть, не витримавши напору Маргарити Степанівни.