Розділ 11. Русалка в білому халаті.

Розділ 11. Дельфін і русалка.

Данило зайшов до палати дяді Стьопи, коли за вікнами вже почало сіріти перше січневе небо. Запах хлорки тут змішувався з ледь невловимим ароматом домашніх котлет — вірна ознака того, що Марія вже встигла тут «пропливти».

Дядя Стьопа лежав, обвішаний своєю залізною конструкцією, як новорічна ялинка іграшками, але в очах його замість болю горів якийсь дивний, майже юнацький азарт.

— Ну що, Степане Петровичу, «королю паркету», як польоти уві сні та наяву? — Данило обережно торкнувся кріплень апарату.

— Данило Олександровичу, синку... ти не дивись на залізо. Ти на душу мою дивись, — прохрипів Стьопа, намагаючись підморгнути. — Я ж все життя по морях. Сорок років — солі в горлі, штормів у печінці. Вічний моряк, що шукав свою русалку від Одеси до Сінгапуру. Думав — вона тонка, дзвінка, з волоссям кольору морської піни... А виявилося, що русалки ховаються в травматології.

Стьопа замовк, почувши в коридорі брязкання відер. Його обличчя розпливлося в блаженній посмішці.

— Ось вона. Моя Марічка. Ти бачив ці форми, лікарю? Це ж не жінка, це — стихія! Необхватна, як Тихий океан у штиль. Вона як іде — підлога співає, а як шваброю махає — то наче крила в ангела. Я її як побачив у перший день, коли мене з переломом привезли, — зрозумів: приплив. Я все життя танцював у душі, мріяв про танго під зорями, а знайшов його тут, під кварцовою лампою.

В цей момент двері відчинилися, і в палату «впливла» Марія. Її пишні форми, які справді було важко охопити одним поглядом, були обтягнуті білим халатом, що тримався на чесному слові та двох ґудзиках.

— Степанчику, ти знову лікарю казки розказуєш? — Марія гримнула відром, але в її очах було стільки ніжності, що вистачило б на цілий санаторій. — Тобі лежати треба, апарат берегти, а ти все про море та про танці...

— Марічко, зірко моя, — Стьопа простягнув до неї руку. — Данило Олександрович каже, що я скоро бігати буду. Ми ж з тобою ще покажемо цій лікарні, що таке справжня пристрасть!

Марія почервоніла, ставши схожою на велику стиглу півонію. — Та йдіть ви... танцюрист ковбасний, — вона кокетливо поправила пасмо волосся, що вибилося з-під косинки. — Лікарю, ви на нього не зважайте. Він мені вчора всю ніч вірші читав про якихось каракатиць і вічне кохання.

Данило дивився на цю пару — на побитого життям моряка та санітарку з необхватною душею — і раптом відчув, як зникає його власний «професійний холод».

— Знаєте що, Степане Петровичу, — сказав Данило, роблячи запис у картці. — За медичними показами вам тепер офіційно призначено бути щасливим. Тільки, благаю, без стрибків через швабру хоча б ще три тижні. Маріє, нагляньте за ним. Він у нас пацієнт... з підвищеним рівнем романтики в крові.

— Нагляну, лікарю, — Марія всміхнулася, і в палаті ніби справді стало світліше. — Я його з рук не випущу. А хто захоче забрати — хай спочатку через моє відро переступить.

Данило вийшов у коридор, мимоволі торкнувшись сережки в кишені. Він думав про те, що іноді русалки справді носять білі халати, а адмірали з IT-компаній ховаються за ширмами, чекаючи на свій шторм.