Розділ 10. Адмірал у синьому шовку.

Данило обережно притримував лікоть Маргарити Степанівни, поки вона, величаво вистукуючи ходунками по плитці, прямувала до своєї VIP-палати. Срібляста сережка Ніки тепер надійно ховалася в кишені його медичного халата, обпікаючи стегно не гірше за гірчичник.

— Не бачив він її, бачте... — пробурчала Маргарита, влаштовуючись на високому ліжку з комфортом королеви у вигнанні. — Ви, Кремень, лікар хороший, але брехун — аматорського рівня. Очі видають.

— Маргарито Степанівно, я справді не мав честі детально поспілкуватися з вашою донькою, — Данило намагався повернути розмову в професійне русло, хоча спогад про аромат її парфумів заважав зосередитися. — Але те, що я встиг побачити... Скажімо так: Вероніка здалася мені дещо зверхньою. Навіть для жінки в її стані, коли її мати страждає від нестерпного болю.

Маргарита Степанівна театрально зітхнула і жестом справжньої прими наказала йому сісти в крісло поруч.

— Зверхньою? — вона сумно посміхнулася, поправляючи гіпс, ніби це був дорогий аксесуар. — Ех, лікарю, ви бачите лише фасад. А ви спробуйте вирости в гримерках, де замість колискових — репетиції трагедій, а замість вечері — гастрольна «Мівіна». Батько її покинув нас, коли вона була ще зовсім крихіткою — не витримав моєї «творчої натури» та побутового хаосу. Тож Ніці довелося самій будувати свій світ. Без тилу. Без страховки.

Вона випрямилася, і в її очах спалахнула материнська гордість:

— Вона виросла адміралом у спідниці, бо в нашому житті не було капітана. І знаєте що? Це їй тільки на користь! Ніці ще й тридцяти немає, а вона вже очолює регіональний офіс «Mega-Vulyk Systems». Чули про таких? Вони ж тримають на своїх серверах половину цифрового ринку країни! У неї під командуванням триста «бджілок»-програмістів, які дихнути бояться без її санкції.

Данило мимоволі підняв брови. Про «Mega-Vulyk Systems» знали всі: вони були відомі своєю жорсткою дисципліною та мільйонними оборотами.

— Серйозна контора, — визнав він. — Тепер зрозуміло, звідки такий командний голос.

— Отож! У неї попереду блискуче майбутнє. Вона — мозок, вона — кремінь, не менший за вас! — Маргарита переможно глянула на нього. — І особисте життя в неї вже розписане як прем'єрна партитура. Сьогодні ввечері вона має стати нареченаю найзавиднішого холостяка Київщини. Артурчик Ласий! Блискучий чоловік! Його стартап «Нано-Глечик» щойно отримав інвестиції. Ви б бачили, як він на неї дивиться... як на найдорожчий актив у своєму житті!

Данило відчув дивний, гострий дискомфорт десь під ребрами. Артур Ласий. «Нано-Глечик». Чомусь у його уяві цей «блискучий чоловік» виглядав як ідеально відполірована, але абсолютно порожня всередині манекенна фігура.

— Що ж, — повільно промовив Данило, підводячись. — Сподіваюся, його «глечики» виявляться міцнішими за мої «деруни». Відпочивайте, Маргарито Степанівно. А я піду... перевірю, чи не заблукав ваш адмірал десь у наших фарватерах.

Він вийшов із палати, відчуваючи, як у кишені важчає срібна сережка. Керівниця «Mega-Vulyk Systems», заручена з генієм «Нано-Глечиків». Жінка-адмірал, яка щойно ховалася за ширмою, затамувавши подих. Данило Кремінь раптом зрозумів: цей Новий рік тільки-но почав видавати свої найбільш непередбачувані симптоми.