Розділ 9. Битва прим: Деруни по-французьки

Данило діяв блискавично. Скориставшись секундним замішанням Софії, він перехопив її за талію і буквально виніс у коридор, зачиняючи двері кабінету спиною, щоб відрізати Ніці шлях до ганьби.

— Даніелю! Це грубо! Мої підписники мають це бачити! — верещала Софія, намагаючись впіймати його обличчя в об’єктив смартфона.

— А ось і він! Кат у білому халаті! — Маргарита Степанівна, яка якимось дивом вистрибала на одній нозі з палати, спираючись на металеві ходунки, заступила їм шлях.

Вона завмерла, розглядаючи Софію з ніг до голови. Її погляд, гострий, як лезо професійного критика, пройшовся по діамантовій сукні, білосніжній шубці та губах, наколотих до стану «качиного профілю».

— Боже мій... — Маргарита Степанівна театрально притиснула вільну руку до грудей. — Лікарю, я знала, що в цій лікарні проблеми з фінансуванням, але не здогадувалася, що ви наймаєте для розваги хворих аніматорів-трансформерів!

Софія від обурення аж повітря ковтнула. — Pardon?! Даніелю, хто ця... ця жінка з металобрухтом у руках? Вона що, втекла з відділення психіатрії?

— Я — Власенко Маргарита Степанівна! Заслужена артистка! — Маргарита випрямилася на своїх ходунках так, ніби це був королівський трон. — А ти хто така, опудало городнє? Чому від тебе тхне так, ніби ти впала в чан із дешевим освіжувачем повітря?

— Маргарито Степанівно, заспокойтеся, — голос Данила звучав рівно, але в ньому відчувалася втома людини, яка нарешті наважилася скинути зайвий баласт. — Дозвольте представити вам мою... наречену. Софія Дерун.

Софія на мить заніміла, її ретельно загримоване обличчя перекосило від люті. — Даніелю! Скільки разів казати! Софі Дель Деруне! — вона різко повернулася до Маргарити, намагаючись повернути собі статус «люкс-персони». — Enchantée, мадам. Пробачте моєму нареченому його грубість. У нього просто забагато роботи в цій... провінційній атмосфері.

Маргарита Степанівна повільно опустила окуляри на кінчик носа. Вона витримала ідеальну театральну  паузу, — а потім видала такий низький, вібруючий сміх, що Софія мимоволі втягнула голову в плечі.

— Дерун? — Маргарита смакувала кожну букву прізвища. — Даниле, голубчику, я знала, що ви людина проста, справжній Кремінь, але щоб настільки... Софія Дерун! Боже мій, це ж звучить як назва страви в забігайлівці на трасі «Київ-Чоп»!

— Я — Софі Дель Деруне! — вигукнула дівчина, тупнувши ніжкою. — І мої парфуми коштують більше, ніж увесь ваш театральний гардероб!

Маргарита Степанівна знову розреготалася, та так гучно, що пацієнти в сусідніх палатах притихли. — Дель Деруне? — вона подивилася на Данила з глибоким співчуттям. — Лікарю, ви — серйозна людина. Як ви могли повестися на цей сурогат? Даниле, синку, у неї ж на обличчі написано: «Полтавська область, село Великі Бубни»! Яка така «Дель»? Хіба що «Дель-Деруни» — від слова деруни зі шкварками!

— Моє походження — французьке! — заверещала Софія, червоніючи під шаром тонального крему. — Мій тато був виноробом під Парижем!

— Твій тато, сонечко, мабуть, вино купував у тетрапаках у сільмазі, — Маргарита Степанівна зробила крок вперед, загрозливо брязкаючи ходунками. — Я бачу людей наскрізь! Не грай зі мною в ці дешеві антрепризи. Я сорок років на сцені й чую фальш раніше, ніж актор відкриває рота. Твоя «Верхня Нормандія» закінчується там, де починається районний центр Полтавщини. Ти — звичайна Софійка Дерун, яка наклеїла вії й уявила себе Едіт Піаф. Геть звідси, не ганьби лікарню! Тут люди лікуються, а не твої безглузді сторіз дивляться!

Софія розгублено подивилася на Данила, шукаючи підтримки, але він стояв, схрестивши руки на грудях. У його очах вперше за весь ранок промайнуло щире задоволення.

— Даніелю! Ти це чуєш? Вона мене ображає! Зроби щось!

— Я лікар, Софіє, — спокійно відповів Данило згадавши вчорашню сцену. — А Маргарита Степанівна — пацієнтка з травмою. Мій обов'язок — дбати про її спокій. А ти справді створюєш забагато галасу. Твій «паризький» візит закінчено. Au revoir.

Софія задихнулася від люті. Вона швирнула золоту сережку, яку знайшла в кабінеті, прямо під ноги Данилові. — Ти пошкодуєш! Я напишу такий пост, що твій рейтинг у Google Maps впаде до нуля! Crétin!

Вона розвернулася і, цокаючи підборами, побігла до виходу. Маргарита Степанівна провела її поглядом тріумфаторки.

— Фух... — Маргарита повернулася до Данила. — Лікарю, я врятувала вас від цього.. жаху. З вас — додаткова порція знеболювального. І скажіть моїй Ніці, що я готова снідати. До речі... — вона підозріло примружилася, дивлячись на зачинені двері кабінету. — А де це моя донька так довго забарилася?