Розділ 7. Падіння системи

Ніка йшла коридором, похитуючись. Пляшка шампанського була порожня на дві третини, а в голові шумів не лише алкоголь, а й нестримне бажання висловити комусь усе, що вона думає про цей світ.

Вона шукала вбиральню, але коридори лікарні після опівночі перетворилися на лабіринт. Нарешті помітивши потрібні двері, вона прискорила крок, але двері раптом розчинилися самі, і з них вийшов Данило Кремінь. Він виглядав жахливо: розхристаний халат, обличчя сіре від втоми після операції Стьопи і гіпсування ноги її матері, а погляд — такий, що можна було різати метал.

Вони ледь не зіткнулися грудьми.

— Знову ви? — Данило гаркнув так, що Ніка відсахнулася. — Власенко, я вас попередив: сидіть у палаті й не відсвічуйте. Ви що, вирішили влаштувати тут алко-тур відділенням?

— А ви що, вирішили, що ви тут власник людських доль?! — Ніка зціпила пальці на горлечку пляшки. — Виходите з туалету з таким виглядом, ніби щойно врятували всесвіт, а не просто помили руки!

— Слухайте сюди, «королево ІТ», — Данило зробив крок до неї, і його голос став небезпечно тихим. — У мене на столі щойно ледь не помер пацієнт, бо йому в голову вдарило таке саме шампанське, як вам. Я не збираюся терпіти ваші п’яні капризи в моєму відділенні. Ви — не в себе в офісі. Тут люди борються за життя, а ви алкоголь розпитаєте!

— Та що ви знаєте про моє життя?! — Ніка закричала, її обличчя почервоніло від гніву. — Ви — просто сухар! Робот у білому халаті! Ви живете за протоколами, бо боїтеся відчути хоч щось справжнє! Моя мама права — ви нудний, обмежений механік кісток!

— Може, я і механік, — Данило нависнув над нею, — але я хоча б не виставляю свою "всемогутність" на показ, як ви. Випити пляшку і блукати лікарнею? Це ваш рівень інтелекту, Власенко? Браво. Це справді «преміум-клас».

— Та йдіть ви... за руським кораблем, лікарю Кремінь! — Ніка різко змахнула рукою з пляшкою, намагаючись відштовхнути його з дороги.

Вона зробила різкий випад вперед, але саме в цьому місці підлога була щойно вимита санітаркою Марією. Підбор туфлі зустрівся зі слизькою плиткою. Світ раптом хитнувся.

— Обережно! — крикнув Данило, кидаючись вперед, щоб підхопити її.

Але було пізно. Ніка полетіла на підлогу, її нога неприродно підвернулася під вагою тіла. По коридору рознісся глухий звук удару і короткий, різкий зойк, який миттєво перейшов у тихе скавуління від болю. Пляшка вислизнула з рук і, на диво, не розбилася, а просто з глухим звуком покотилася по лікарняній плитці.

— Чорт! — Данило впав на коліна поруч із нею. Його злість випарувалася, поступившись місцем професійному спокою. — Тільки цього не вистачало...

Ніка лежала, заплющивши очі, і важко дихала. Весь її гонор зник. Залишився лише гострий, пульсуючий біль у щиколотці.

— Вставайте, — Данило спробував допомогти їй піднятися.

— Не можу... — прошепотіла вона, і по її щоках знову потекли сльози, але цього разу вже не від зради Артура. — Боляче, Данило... справді боляче.

Він подивився на її ногу, яка вже почала набрякати поверх тонкого ремінця туфлі, а потім — на її розбите обличчя.

— Ну що ж, Вероніко, — він зітхнув і, не чекаючи дозволу, підхопив її на руки. — Схоже, сьогодні у нас вечір парних випадків. Стьопа танцював, ви воювали... Ласкаво прошу до мого кабінету. Цього разу — як пацієнтка.

Ніка не пручалася. Вона вчепилася в його халат, відчуваючи, як її б'є тремтіння, а Данило Кремінь ніс її по темному коридору, і його серце билося так швидко, що це явно не вписувалося в жоден медичний протокол.

Данило заніс її в кабінет і обережно опустив на високу кушетку, застелену хрустким одноразовим простирадлом. У кімнаті панувала тиша, лише тихо гудів холодильник для препаратів, а на підвіконні миготіла маленька синя зірка — єдина прикраса, яку він дозволив собі в цьому стерильному царстві.

Він мовчки опустився на коліна біля її ніг. Його великі, гарячі долоні обхопили її ступню, знімаючи вишукану туфлю, яка тепер здавалася знаряддям тортур.

— Терпи, Коденко… ой, Власенко, — виправився він, і в його голосі більше не було металу. Тільки втомлена м’якість. — Зараз буде неприємно.

Ніка зціпила зуби, коли його пальці професійно промацали суглоб. Біль прошив усе тіло, і вона не витримала — закинула голову назад і голосно заридала. Але це був не той «концертний» плач її матері. Це було глухе, розривне ридання жінки, у якої за одну ніч зламалося все: нога, серце, плани на життя і віра в те, що вона комусь потрібна.

— Ну, ну… тихіше, — Данило піднявся і сів поруч із нею на кушетку, не випускаючи її ногу зі своїх рук. — Кістки цілі. Це сильне розтягнення. Жити будеш, хоч і на милицях.

Ніка витерла обличчя тильною стороною долоні, розмазуючи залишки туші. — Ви такий правильний, Данило… Аж нудно. У вас усе під контролем. Навіть коли я вас ображаю, ви просто… просто ставите діагноз. А мені хочеться, щоб ви хоч раз просто… просто…

— Просто що? — він дивився на неї впритул. У напівтемряві кабінету його очі здавалися темними вирами.

— Щоб ви перестали бути Кременем хоча б на п’ять хвилин! — вигукнула вона і раптом, сама не розуміючи, що робить, потягнулася вперед і вчепилася в комір його халата.

Вона відчула запах його шкіри — суміш дорогого мила, кави та легкого шлейфу втоми. Це був запах реальності, якої їй так бракувало. Ніка торкнулася губами його шиї, прямо там, де пульсувала жилка. Вона відчула, як він напружився, як його дихання зупинилося.

— Вероніко, ти п’яна, — видихнув він, але його руки замість того, щоб відштовхнути її, міцно лягли їй на талію.

— Я твереза як ніколи, лікарю, ви ж не нарколог — прошепотіла вона йому в самі губи. — Мені сім років обіцяли кохання, а дали порожнечу. Мені сім років малювали картинку, а я хочу відчути щось справжнє. Будь ласка…

Данило Кремінь знав, що це порушення всіх етичних кодексів. Він знав, що Софі десь там чекає на «Даніеля». Але перед ним була жінка, яка в цю мить була такою ж розбитою і справжньою, як він сам. Його «кремінь» нарешті дав іскру.