Розділ 6. Декорації та маски

Маргариту Степанівну повернули з рентгену з помпою, якої не бачило навіть відкриття театрального сезону.

— Перелом? Ви сказали «перелом»?! — її голос злетів до неймовірних висот, коли черговий лікар показав знімок. — Це не просто тріщина в кістці, Вероніко, це тріщина в моїй долі!

Ніка, втомлено потерши скроні, вже встигла «вирішити питання». Завдяки її посаді та вмінню домовлятися, Маргариту влаштували в окрему платну палату, де були навіть шкіряне крісло та телевізор. Але актрисі цього було мало.

— Чому стіни такі... стерильні? — Маргарита Степанівна з огидою глянула на світло-бежеві шпалери VIP-палати. — Тут немає повітря, немає драми! І цей лікар... Кремінь! Він наклав мені гіпс так, ніби я — бетонна опора мосту, а не жінка з тонкою душевною організацією. Жодного співчуття! Вероніко, він нагадує мені твого батька: той теж вважав, що найкращі ліки від моїх депресій — це пилосос і розрахункова книжка!

— Мамо, батько просто хотів, щоб ми їли не тільки театральний грим, — відрізала Ніка, поправляючи ковдру. — Тобі взяли аналізи, серце в нормі. Відпочивай.

Саме в цей момент її телефон нарешті ожив. Артур. Серце Ніки підстрибнуло, вибиваючи дріб об ребра.

— Ніко, кохана! — голос Артура Ласого в трубці був солодким, як патока. — Де ти забарилася? Тут у «Панорамі» вже подали перші закуски, друзі питають, де наша королева вечора. Офіціанти вже кілька разів підходили щодо... е-е-е... підтвердження замовлення. Ти скоро будеш?

— Артуре, сталася біда, — Ніка вийшла в коридор, щоб мати не чула. — Мама впала. Перелом. Ми в травматології. Все скасовується, я не зможу приїхати.

На тому кінці запала важка тиша. Ніка майже фізично відчула, як Артур вираховує суму рахунку, що вже почав рости на столі.

— О боже! Маргарита Степанівна? Який жах! — у його голосі з'явилася паніка, яку Ніка сприйняла за щире хвилювання. — Люба, я... я зараз все кидаю і мчу до вас! Я не можу залишити тебе одну в такий момент. Ти ж знаєш, я твій захист. Тільки скажи... ти ж, мабуть, не встигла закрити питання з рестораном? Може, мені треба щось... скасувати?

— Не треба, Артурчику, — Ніка розчулено шмигнула носом. — Ти такий турботливий. Я ще зранку заїхала і внесла повну передоплату за весь вечір і депозит за бар, щоб ми не відволікалися на формальності. Так що розважайся з друзями, якщо...

— А... — голос Артура миттєво змінився. Напруга зникла, поступившись місцем холодній байдужості. — Оплатила, кажеш? Це добре. Це правильно... Алло? Ніко? Чуєш? Щось зв'язок... зникає... мабуть мережа ... кр-кр-кр... я наберу пізніше, сонечко! Бувай!

— Артуре? Алло! — Ніка подивилася на екран. «Дзвінок завершено».

Вона завмерла посеред порожнього коридору. Раптове усвідомлення вдарило під дих: він перевіряв, чи не доведеться йому платити. І як тільки дізнався, що «банкет оплачено», його «героїчний порив» приїхати розчинився разом із сигналом мережі.

Ніка відчула, як її починає трясти. Не від холоду, а від люті й сорому за власну сліпоту. Вона зайшла в палату, де мама вже ввімкнула якийсь новорічний мюзикл і критикувала гру акторів.

— Я вийду на хвилинку, мамо. Повітрям подихати.

Ніка забрала з сумки пляшку шампанського — ту саму, яку вони мали відкрити під бій курантів. Вона йшла коридором, ледь бачачи дорогу від сліз. Саме зараз, у цьому лікарняному коридорі, де Данило Кремінь щойно «замурував» ногу її матері в гіпс, Вероніка Власенко зрозуміла: її семирічний «код життя» був не просто з помилками. Це був вірус. І він щойно знищив усю її систему.

Вона осіла на підлогу в тупиковому коридорі біля сходів, відчуваючи холод плитки крізь тонку тканину сукні, і з силою виштовхнула корок.

— Ну що, Артурчику Ласий... — прошепотіла вона, припадаючи до горлечка. — За твій рахунок. Тобто, за мій. Гірко!