Розділ 4. Адмірал та кремінь. Зіткнення Айсберга і Титаніка

Данило залетів у приймальне відділення, на ходу скидаючи куртку. В очах ще стояли іскри від останнього погляду Софі, але професійний фільтр уже ввімкнувся: особисте життя — у смітник, кістки та м'язи — у пріоритет.

— Де цей «король паркету»? — кинув він медсестрі, швидко обробляючи руки антисептиком.

— У другій маніпуляційній. Марія його ледь туди затягнула, він усе намагався їй руку поцілувати на прощання, — виправдовувалася дівчина.

Данило ривком відчинив двері. На кушетці, блідий як стіна, лежав дядя Стьопа. Апарат Ілізарова на його нозі виглядав так, ніби по ньому проїхався трактор: сталеві спиці вигнулися, одна з них пройшла крізь м'які тканини, а сама нога набрякла й посиніла. Поруч, забившись у куток, схлипувала санітарка Марія.

— Степане Петровичу, — Данило підійшов до кушетки, і його голос звучав як звук розрізаного скальпелем паперу. — Я вас попереджав. Один крок без милиць — і ми повертаємося на старт. Але ви вирішили піти далі. Ви вирішили піти в танці.

— Данило Олександровичу... синку... — прохрипів Стьопа, намагаючись не дивитися на свою понівечену ногу. — Воно ж як... душа заспівала. Марічка така гарна була з тією шваброю, як німфа морська... Не карай її, вона відбивалася.

— Я не караю, я констатую факт, — Данило обережно, але твердо торкнувся країв конструкції. Стьопа зціпив зуби так, що заскрипіли коронки. — Чутливість у пальцях є? Порухай.

Стьопа ледь помітно ворухнув великим пальцем.

— Добре. Але спиця змістилася і зачепила окістя. Конструкцію треба знімати, чистити канали й ставити заново. Ви щойно подарували мені три години в операційній замість новорічної вечері. Дякую, Степане Петровичу. Велика подяка.

— Пробачте, лікарю... — Марія витерла сльози краєм халата. — Я ж хотіла як краще, а воно бач як — танго смерті вийшло.

— Маріє, кажіть дівчатам хай  готують операційну. Анестезіолога сюди — негайно. Скажіть, що у нас «танцюрист» на перездачу, — Данило випрямився, відчуваючи, як ниє спина.

Він вийшов у коридор, щоб набрати повні легені повітря перед багатогодинною роботою. І саме в цей момент тишу відділення розірвав новий звук. Це не був стогін п’яного пацієнта. Це було високе, театральне сопрано, що лунало з боку входу:

— Я вимагаю найкращого спеціаліста! Моя нога — це національне надбання, а ви тримаєте мене в цьому передбаннику! Вероніко, де той клятий лікар?!

Данило зупинився. Тріщина в його терпінні, яка з'явилася після сварки з Софією, зараз загрожувала перетворитися на справжній розлом. Він розвернувся на звук і побачив її.

Вероніка Власенко стояла посеред коридору, тримаючи за руку маму, яка лежала на каталці. Ніка виглядала так, ніби щойно вийшла з епіцентру цифрового шторму: розпатлана, зла, з однією ідеальною стрілкою на оці, але з такою енергією, що лампи в коридорі, здавалося, почали миготіти сильніше.

— Прізвище? — Данило зробив крок назустріч, складаючи руки на грудях. Його погляд зустрівся з поглядом Ніки.

— Власенко! — Ніка зробила крок вперед, майже впритул до нього. — Моїй матері потрібна допомога. Зараз. І я сподіваюся, ви тверезіші за того чоловіка, який щойно проскакав повз нас на одній нозі.

Данило Кремінь ледь помітно звузив очі. — Я — Кремінь. І я — єдине, що стоїть між вашою мамою та гіпсом, який їй накладуть криво, якщо ви не припините кричати. Тож, Вероніко, видихніть. У нас попереду довга ніч.

Данило жестом наказав закотити каталку в оглядову. Маргарита Степанівна, відчувши зміну декорацій та появу нового «глядача» в білому халаті, миттєво змінила гнів на трагічну приреченість.

— О, лікарю... — прошепотіла вона, прикладаючи тильну сторону долоні до чола. — Скажіть, я знову зможу вийти на сцену? Чи цей вечір був моїм останнім поклоном? Дочко, запиши його ім’я, раптом він стане моїм останнім фанатом...

— Мамо, припини! Тобі просто треба вправити кістку, а не писати заповіт, — Ніка повернулася до Данила, її голос був напружений, як перевантажений сервер. — Лікарю Кремінь, ви можете просто зробити свою роботу без зайвих коментарів про «видихання»? У мене там... — вона кивнула на телефон, який знову засвітився від повідомлення (не від Артура, а від робочого чату), — життя руйнується.

Данило підійшов до кушетки, ігноруючи репліку Ніки. Обережно, але владно він розрізав тонку штанину дорогих брюк Маргарити Степанівни.

— Руйнується — це коли спиця проходить крізь суглоб, як у мого попереднього пацієнта, — спокійно кинув він, прощупуючи набряклу гомілку. — А у вас, Вероніко, звичайна істерика. Маргарито Степанівно, зараз буде трохи боляче.

— Боже! — зойкнула актриса, коли пальці Данила натиснули на пошкоджене місце. — Ви такий черствий! Ви лікар чи кат?

— Я — дзеркало вашої необережності, — Данило підняв погляд на Ніку. — Скажіть, Вероніко, ви завжди така «ефектна»? Навіть коли ваша мати кричить від болю, ви думаєте про свій розбитий графік?

Ніка відчула, як у грудях закипає лють. Хто він такий? Цей самовпевнений травматолог із прізвищем, що підходить більше скелі, ніж людині.

— Слухайте, «лікарю-дзеркало», — вона зробила крок вперед, ігноруючи запах антисептика. — Я плачу податки, на які стоїть ця лікарня. Я керую відділом, де люди працюють головою, а не... плоскогубцями. Моя мати — заслужена артистка, і вона заслуговує на повагу, а не на ваші філософські повчання!

— Ваші податки не навчили вашу маму техніці безпеки на драбині, — Данило випрямився, він був на голову вищий за неї, і його спокій дратував Ніку сильніше, ніж ігнор Артура. — І ваша посада в ІТ не дає вам права поводитися з медперсоналом як із сервісною службою. Тут — не техпідтримка. Тут — травматологія.

— Ви... ви просто нестерпний! — вигукнула Ніка.

— А ви — просто розбалувана принцеска, — раптом тихіше сказав Данило, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на розуміння. — Але не хвилюйтеся. Я виправлю її ногу. А ви поки спробуйте виправити своє обличчя. У вас одна стрілка скоро втече на вухо.