Розділ 3. Коли Кремінь дає тріщину

Квартира Данила Кременя більше не нагадувала чоловіче помешкання. Завдяки зусиллям Софі вона перетворилася на стерильно-білий павільйон для зйомок. Скрізь — дзеркала, професійне освітлення та вази з сухоцвітами, які, за словами Софі, були «дуже en vogue».

​Данило стояв перед дзеркалом, намагаючись затягнути вузол краватки-метелика. Він почувався так, ніби на нього одягли зашморг.

​— Chéri, ну не роби таке обличчя, наче ти йдеш на розтин, а не на найкращу вечірку року! — Софі Дель Деруне випливла з гардеробної в хмарі парфумів та блискіток. На ній була сукня, яка більше нагадувала розсип діамантів на тонких ниточках. — Ти тільки уяви: «Панорама», спалахи камер, червона доріжка... Після цього вечора мій блог просто вибухне! Плюс десять тисяч фоловерів, не менше.

​Вона підійшла до нього ззаду, обійняла за плечі й одразу підняла телефон, щоб зробити селфі.

​— Посміхнись, Даніель. Для сторіз. Ми маємо виглядати як la couple idéale.

​— Софіє, я все ще не впевнений, що це гарна ідея, — зітхнув він. — Тридцять перше грудня в травматології — це завжди зона бойових дій. А я підписався на цей вихідний лише через твій ультиматум.

​Софі надула губи, майстерно відіграючи образу на камеру.

— Ти обіцяв! Ми мали бути в Парижі, біля Ейфелевої вежі, пити справжній Moët. Але через твою роботу ми застрягли тут. Тож вечірка — це твій мінімальний штраф. Або ми зустрічаємо цей рік як зірки, або... ну, ти знаєш. Я не збираюся бути дружиною, яка чекає чоловіка з моргу під бій курантів.

​Вона хотіла щось додати про своє «паризьке коріння», але тишу розкішної вітальні розрізав різкий, зовсім не мелодійний дзвінок. Данило миттєво вихопив телефон. Номер ординаторської.

​— Кремінь на зв'язку.

​— Данило Олександровичу, у нас тут... Зашквар, — голос медсестри був на межі істерики. — Ваш пацієнт, Степан Петрович, ну, той, що після операції на гомілці...

​— Дядя Стьопа? Що він уже натворив?

​— Випив для хоробрості, вирішив, що він — Григорій Чапкіс, і пішов танцювати аргентинське танго з санітаркою. У коридорі. На плитці. Коротше, конструкція не витримала, апарат Ілізарова зім’ятий, схоже що там вторинний перелом зі зміщенням. Треба терміново шити, поки немає некрозу!

​Данило заплющив очі. Дядя Стьопа. Танцюрист на підпитку.

​— І це ще не все, — продовжувала медсестра. — Тільки що швидка привезла нову пацієнтку. Маргарита Власенко. Колишня прима театру. Зламала ногу, поки вішала ангелів. Кричить так, що в сусідньому лор-відділенні закладає вуха. Донька вимагає «найкращого фахівця», погрожує скаргами в усі інстанції та знесенням нашої бази даних...

​Данило відкрив очі й зустрівся поглядом із Софі. Вона вже все зрозуміла. Її обличчя, щойно таке «лакшері», почало нагадувати грозову хмару.

​— Я буду за п'ятнадцять хвилин, — коротко кинув Данило в слухавку і скинув виклик.

​— Тільки спробуй, — просичала Софі, опускаючи телефон. — Тільки спробуй піти до свого дяді Стьопи.

​— Софіє, там складна операція. Якщо я не поїду, він залишиться калікою. І нова пацієнтка... там теж не просто забій.

​— Значить, це все? — вона різко кинула свій золотистий клатч на білий диван. — Чужі кістки дорожчі за нас? Знаєш що, Даніель? Їдь. Рятуй своїх бомжів і п’яниць. Але коли повернешся — мене тут не буде. Моє терпіння — це не твоя травматологія, воно не зростається!

​Данило нічого не відповів. Він уже скидав метелика і витягав із шафи теплий светр. Прізвище Кремінь зобов'язувало бути твердим, але всередині він відчував, як руйнується останній фундамент його ілюзій щодо Софі Дель Деруне.

​За десять хвилин його машина вже летіла нічним містом, де спалахи перших салютів здавалися йому не святом, а сигналами про допомогу. Попереду був дядя Стьопа, театральна діва Власенко та її розлючена донька-айтішниця. Останній день року обіцяв бути спекотним.