Розділ 1. Перелом планів.

Тридцять перше грудня для Вероніки Власенко завжди було днем ідеальних алгоритмів. Як керівник IT-відділу великої компанії, вона знала: якщо код написаний правильно, система не дасть збою. А її «життєвий код» на сьогодні виглядав бездоганно: запис до стиліста на 14:00, вечірня сукня кольору «midnight blue» вже чекала на плічках, а в ресторані «Панорама» на 21:00 був замовлений столик.

​Сьогодні Артур Ласий мав нарешті поставити крапку в їхньому семирічному «гостьовому» непорозумінні. Ніка була впевнена: каблучка від Tiffany вже чекає свого часу в кишені його дизайнерського піджака. Сім років — достатній термін для бета-тестування стосунків. Пора переходити на офіційний реліз.

​— Вероніко! Доню! Подивись, я правильно почепила ангелика? Чи він виглядає так, ніби вже відсвяткував Новий рік? — голос Маргарити Степанівни долетів з вітальні разом із підозрілим шурхотом.

​Ніка відірвалася від дзеркала, де намагалася вивести ідеальні стрілки.

— Мамо, я ж просила! Не лізь на ту драбину, поки я не закінчу макіяж!

​— Ой, не будь такою занудою! У твоєму ІТ всі такі черстві, як сухарики до пива, — Маргарита Степанівна, колишня прима провінційного театру, стояла на верхній сходинці хисткої металевої драбини. В одній руці вона тримала кришталевого ангела, в іншій — келих «досвітнього» просекко. — Новий рік треба зустрічати на висоті!

​— Мамо, злізь! — Ніка увійшла у вітальню, але було пізно.

​Все сталося як у сповільненій зйомці. Маргарита Степанівна вирішила продемонструвати пірует, драбина підступно ковзнула по паркету, і «висота», про яку мріяла мати, миттєво перетворилася на жорстке приземлення. Кришталевий ангел полетів у стіну, просекко окропило світлий килим, а кімнату прорізав такий крик, ніби на сцені розігрували фінальний акт «Короля Ліра».

​— А-а-а-а! Моя нога! Вероніко, клич священика! Бо я вже  бачу світло в кінці тунелю! — Маргарита Степанівна схопилася за щиколотку, обличчя її вмить стало блідим, але драматизм нікуди не зник.

​— Мамо, яке світло? Це люстра! — Ніка впала на коліна поруч, відчуваючи, як її «midnight blue» плани починають тріщати по швах. — Дай подивлюсь...

​Нога матері вже на очах почала набрякати, набуваючи синюшного відтінку. Ніка відчула холодок у животі. Це не був просто забій. Це був системний збій.

​— Артурчику... треба подзвонити Артуру, — прошепотіла вона, витягаючи телефон.

​Вона набрала номер. Один гудок, другий, третій... Автовідповідач.

«Привіт, це Артур Ласий. Зараз я дуже зайнятий підготовкою до головної події року. Залиште повідомлення після сигналу...»

​Ніка скинула виклик. Головна подія року? Ну звісно. Вона стиснула зуби, викликаючи швидку.

​— Нічого, мамо. Зараз приїдуть лікарі. Все буде добре.

​— Вероніко, — Маргарита Степанівна вхопила доньку за руку, її голос раптом став трагічно тихим. — Якщо я не виживу... скажи Артуру, що я благословляю ваш шлюб. І нехай він поверне мені ту кавоварку, яку позичив у березні!

​— Мамо, ти виживеш. Але кавоварку я тобі не обіцяю, — відрізала Ніка, стримуючи сльози.

​Вона кинула погляд на дзеркало в передпокої. Одна стрілка ідеальна, іншої немає взагалі. На годиннику — 11:00. Її життя щойно переїхало з розкішного ресторану в чергу до державної травматології.