Розділ 12

Госпіталь

Старий госпіталь на півночі, колись центр швидкої допомоги, тепер був лише фасадом. Із тріщинами на стінах, забитими вікнами і чорним силуетом на фоні бляклого неба він виглядав покинутим. Але Вейна знала: це пастка.

— Всі на позиції, — тихо промовила вона в мікрофон.

— Тильний вхід чистий, — відповів Вікторіо. — Я всередині.

— Починаємо, — сказала Літа. Її руки трохи тремтіли, але у голосі — залізо.

Вейна кивнула — і вони рушили.

Через обслуговувальний тунель Вейна і Літа пробралися у внутрішній блок. Камери не працювали — або їм пощастило, або хтось зсередини підготував ґрунт.

— Це тут, — прошепотіла Літа, зупиняючись перед закритими дверима з іржавим замком.

У Вейни в руках був старий код-глушник — пристрій, який ще пам’ятав технології Привидів. Вона натиснула кнопку — замок клацнув.

У кімнаті — слабке світло, ліжко, і дівчина — з обличчям, до болю схожим на Літу. Тонка, виснажена, але жива. Очі відкриті — і наповнені сльозами.

— Лара… — прошепотіла Літа і кинулась до неї.

— Не час для сліз, — сказала Вейна, озиравшись. — Ми ще не вийшли.

І тоді — почувся звук. Хриплий механічний скрегіт.

— Втікайте. Зараз, — сказала Вейна, і в ту ж мить двері позаду них вибухнули.

У прохід увійшов він.

«Пустельник» був заввишки понад два метри. Його тіло — суміш спаленого металу і живої плоті, що давно перестала відновлюватися. Замість очей — червоні сенсори, що обертались на її обличчі.

— Ціль виявлено. Знищення неминуче.

— Веди її! — крикнула Вейна до Літи. — Я затримаю його!

Літа кинулась із сестрою у боковий прохід, а Вейна залишилась наодинці з монстром.

Бій був коротким, жорстоким. Її удари були точні, але безсили проти його броні. Один хибний рух — і вона опинилась на підлозі, задихаючись.

Та саме тоді — гучний вибух зі спини. “Пустельник” закричав — не механічно, по-справжньому. І розвернувся.

Позаду стояв Вікторіо. В руці — термозаряд, усмішка на губах.

— Привіт.

Він кинув ще один — прямо у роз’єм на плечі Пустельника. Вибух. Металеве тіло затрусило, потім — впало.

Вейна підвелась, хитка, але жива.

— Вчасно, як завжди.

— Із запізненням на три роки, — відповів він.

На виході їх чекала Літа. Обіймала сестру, але в очах — новий вогонь.

— Ви врятували її. Але тепер я з вами до кінця.

Вейна подивилась на Вікторіо. Той кивнув.

— Тоді готуйся. Бо Сірий не зупиниться. А ми — не відступимо.

Ніч накрила місто, як оксамитове покривало. Десь унизу ще жевріли вогні, але тут, у сховищі на даху закинутої бібліотеки — було тихо.

Після порятунку Лари вони втекли без втрат. Уперше за довгий час перемога мала смак не лише полегшення, а й життя.

Вейна стояла біля розбитого вікна, вдивляючись у небо. Вікторіо підійшов ззаду, мовчки. В руці — стара металева фляга з теплою водою.

— Думав, захочеш чаю, — сказав він тихо.

— Дивно, — усміхнулась вона. — Після всього — чай здається розкішшю.

Він став поруч, дивився туди ж, куди й вона.

— Як твоя спина? — спитала вона.

— Побита. Але ціла. Як і твоє серце?

— Я вже не впевнена, де воно. Але здається, частина — в твоїх руках.

Він обернувся до неї. Тиша між ними була глибша за слова. Він торкнувся її щоки, повільно, обережно — ніби боявся, що вона зникне.

— Коли ми стояли там, у коридорі з Пустельником, я думав тільки про одне.

— Вижити?

— Побачити тебе знову. І сказати, що я ще досі люблю тебе.

Вейна вдихнула. У її очах — не сльози, а вогонь.

— Я теж… Але цього разу я не відпущу. Ні тебе, ні цю мить.

Він нахилився. Їхній поцілунок був теплим і довгим, без поспіху. Не як втеча — як повернення. Як підтвердження того, що після всього, після війни, зради і смерті, ще існує щось справжнє.

Він входив в неї повільно, неначе розтягуючи задоволення, вона ж згорала від нетерпіння врешті відчути його член в собі. Стогони виривались з її грудей та вона хотіла більшого.

— Вік..

Вікторіо підняв голову і їхні погляди стикнулися. 

— Хочу тебе... прошепотіла Вейна...— Як колись.

Вікторіо не примусив себе довго чекати, адже це було те чого він чекав вже стільки років. Відчути її зсередину знову. Він починав набирати темп та входити в неї повністю. Вона тільки ж раділа відчуваючи прилив оргазму. 

Через декілька годин після незліченних оргазмів Вікторіо знову закінчив в неї. 

— Не боїшся, що завагітнієш?

Вейна підняла на нього погляд. Тема дітей, ще тоді була для неї табу, а тепер і поготів. 

— Не нервуй я приймаю таблетки, діти зараз не на часі для нас обох. 

Вікторіо лише піджав губи та відійшов до вікна.  Вона знала, що він хотів дітей, але не могла йому зізнатись та й сама не визнавала, що хочеш їх саме від нього та знову ж таки... — зараз не час.

Вона піднялася з ліжка та підійшла обійнявши його зі спини. Вони стояли мовчки, але в цій тиші була набагато більше виражено їхніх почуттів аніж в словах.

Їхні пальці сплелися природно, наче завжди були разом. Він обернувся і провів долонею по її обличчю, ковзнувши до шиї. Її очі повільно закрилися, коли вона схилилась до нього — і їхній поцілунок був глибокий, емоційний, із довгими місяцями тиші й недомовленостей.Вони знову повернулись в ліжко.

Та їхні рухи були неквапливі, уважні, кожен дотик — як обіцянка залишитись поруч, попри все, що було, і все, що буде.

У цю ніч вони не ховались одне від одного. Ні фізично, ні емоційно.

Вранці вони прокинулись, лежачи разом. Вейна торкнулась його пальців і прошепотіла:

— Якщо це буде наш останній день — я не шкодую ні про що.

— Тоді зробімо так, щоб він не був останнім, — відповів він.