Розділ 11

Перед бурею

Тиша не завжди мир. Іноді вона — найгучніше з усіх мовчань.

Після повернення з тунелю Вейна, Вікторіо і Літа сховалися у старому сховищі клану Тіней. Підлога ще тримала сліди крові з давніх боїв, але стіни — мовчали. Це було безпечне місце, наскільки взагалі могло бути щось безпечне тепер.

У центрі кімнати — старий стіл, навколо якого колись планували операції. На ньому — карти, планшети, схеми тунелів, відмітки зон ризику.

Але поки що — ні руху.

Літа сиділа осторонь, ніби соромилась дихати в присутності тих, кого зрадила.

У тиші Вейна обережно підійшла до Вікторіо, що стояв біля вікна.

— Знаєш, — сказала вона, — дивно, як легко повертатись до звичок, коли ти поруч.

— Я досі не впевнений, що це правильно, — відповів він. — Але вперше за довгий час я хочу, щоб щось було правильно.

Вона наблизилась ближче. Торкнулась його плеча.

— Ми вже обрали цей шлях. Хоч яким він буде, я хочу йти ним з тобою.

— А якщо він приведе до загибелі?

— Тоді ми загинемо разом.

Погляд у погляд. У цьому мовчанні між ними — не страх. Розуміння.

Коли вони повернулися до столу, Літа підвелась.

— Я знаю, де її тримають. Вони використовують старий госпіталь на півночі. Там глушать сигнали — тому не вдасться викликати підмогу.

— Скільки охорони? — запитав Вікторіо.

— Мінімум десять солдат. Але серед них — один з тих, кого вони називають “пустельником”. Кібернетичний охоронець. Він не людина.

— Нам треба відволікаюча атака, — сказала Вейна. — Хтось зайде з тилу, створить загрозу, тоді інші прорвуться до внутрішнього крила.

— І я знаю, хто нам допоможе, — промовив Вікторіо. — Старий друг з клану Тіней. Якщо він ще живий.

Вони почали планувати.

Вейна — логіка, стратегія. Вікторіо — контакт, ризик. Літа — єдина, хто знав будівлю зсередини. Тепер її досвід — їхній єдиний шанс.

Години йшли мовчки. Схеми, деталі, паролі. Відпрацювання втечі. Вхід і вихід. Жодного місця для помилок.

Але десь між словами і маркером на карті, між лініями й лініями долі, народжувалась довіра.

Тиша — більше не про страх. Про надію.

— Ми почнемо через сім годин, — сказала Вейна, підкреслюючи маршрут на карті. — Це найкращий час: охоронці змінюються, сигнал послаблюється через магнітні бурі в цьому районі.

— Якщо "пустельник" помітить нас раніше, — озвався Вікторіо, — у нас не буде жодного шансу. Він знищить без попередження.

— Тому ти підеш з тилу, — сказала Вейна йому. — Я з Літою зайду через шахту обслуговування. У тебе є інстинкт — а в нас тиша.

Літа здивовано подивилась на Вейну.

— Ти мені довіряєш?

— Ні, — відповіла Вейна прямо. — Але я знаю, що ти не дозволиш їм знищити сестру. Це зараз єдине, що важить.

Літа ледь усміхнулась.

— Тоді зробімо це правильно.

Вночі, коли все було підготовлено, кожен із трьох намагався бодай трохи поспати. Але лише Літа заснула — зморена провиною та страхом.

Вейна і Вікторіо залишились удвох у кутку старого сховища. Їхні пальці торкались, як випадково — але вже не випадково.

— Пам’ятаєш, як ми тренувались у старому залі клану Тіней? — тихо спитала вона.

— Тоді я вперше подумав, що боюсь не ворогів. А втратити тебе.

Вона поклала голову йому на плече. Її голос був рівний, але в ньому жила тривога.

— Після цього — не знаю, що буде. Ми перетнули межу. Ми — не просто союз.

— Ми — причина, чому це все досі тримається, — відповів він. — Я хочу, щоб після цього ми не зникли знову одне з життя іншого.

— Я теж.

Ранок прийшов нечутно, як і годиться перед бурею.

Літа вже була напоготові. У її очах — рішучість, якої ще вчора не було. Її сестра була не просто родичкою — це була її єдина сім’я. Останнє, що залишилось.

Вейна вручила їй невеликий передавач.

— Якщо щось піде не так — активуєш. Але тільки в крайньому разі.

Літа кивнула.

Вікторіо одягнув маску. Поглянув на Вейну востаннє перед місією — очі говорили більше, ніж слова.

— Живи, — прошепотів він.

— Лише якщо ти теж.

Вони розійшлись у різні напрямки.

Година Х настала.