Розділ 10

Привид

— Колись у мене був учень, — починає він, — талановитий, впертий, із серцем вогню. Він жадав правди… і сили. Я вчив його всьому, що знав. І саме він зрадив мене.

Вейна стискає кулаки. Вікторіо уважно слухає.

— Його звали Кларо. Але тепер він не носить цього імені. Тепер він голова Нової Ради. Вони звуть його Сірий.

— Ні, це неможливо, — каже Вейна. — Сірий… він був легендою навіть для наших батьків.

— Бо Кларо не старіє, — каже Привид тихо. — Він використав заборонені технології Привидів. Взяв із собою ключі, сховки, знання — і перетворив себе на гібрид. Людини. Машини. Пам’яті.

— Саме він знищив Привидів, — додає він. — Не чужі. Свій.

— Чому ти мовчав досі? — питає Вікторіо.

— Бо мав надію, що він зупиниться. Що його мета — порядок, а не контроль. Але він вирішив знищити все, що не підкориться. І тепер він — не людина. Він — система.

Привид передає Вейні невеликий пристрій — обтічний, схожий на уламок старого меча. Усередині — код, здатний активувати "Сферу Сплячих" — давню захисну систему Привидів, створену проти ворожих зломів.

— Це ваша єдина перевага, — каже він. — Але використати її можна лише один раз.

— І що далі? — питає Вейна.

— Далі — знайти Сірого. Але не для переговорів. Для фіналу.У темряві Привид знову розчиняється в повітрі. Здається, ніби його й не було. Але слід від нього — глибокий. І тепер у Вейни з Вікторіо є не лише спільний ворог, а й спільне минуле, яке більше не можна ігнорувати.

Темрява підземелля мовчала. Привид розчинився у ній так, ніби був лише уявою. Але те, що він залишив — вагу правди, ім’я зрадника, шлях до вирішення — було реальним.

Вейна стояла, тримаючи в руках пристрій. Її погляд був десь у стіні, ніби намагався побачити майбутнє. Вікторіо підійшов ближче, але мовчав.

— Думаєш, ми витримаємо? — нарешті прошепотіла вона.

— Ти завжди витримуєш, — тихо відповів він.

Вейна усміхнулась, хоч очі її блищали від утоми. — Не завжди. Не коли поряд ти.

Він зупинився, здивований. Поглянув їй в очі.

— Коли ми розійшлися… після Ради… я думав, що ти мене ненавидиш, — промовив він. — І мав на це причини.

— Я ніколи тебе не ненавиділа, — відповіла Вейна. — Просто надто боліло, щоб визнавати, що ще щось відчуваю.

Він узяв її руку. Спершу обережно. Вона не відштовхнула.

— Я тоді вибрав шлях клану, не тебе. І шкодую про це щодня.

— А я — що не зупинила тебе. Хоч могла.

Вони стояли так, ближчі, ніж були роками. Тиша була мов дотик — тепла, затишна, рідна. У повітрі — порох, тіні й спогади.

Він нахилився. Вона не відвернулась. Їхній поцілунок був не як спалах — як повернення. Наче частина зламаного світу нарешті стала на місце.

Коли вони відійшли одне від одного, Вейна сказала тихо:

— Це нічого не змінює. Але дає сили.

— І це вже багато, — погодився він.

Вони вийшли з тунелю разом, у темряву, яка тепер не здавалася такою холодною.

Вона знала, що він поруч.

Він, що не втратить її більше ніколи.

Коли вони вийшли з тунелю, світ за його межами здався іншим. Ще не світлом, але вже й не суцільною темрявою. Ліхтарі залишились за спиною, попереду — напівзруйновані сходи, які вели до поверхні.

— Думаєш, Привид сказав усе? — спитав Вікторіо.

— Ні, — відповіла Вейна. — Але достатньо, щоб зрозуміти, хто наш ворог.

— І хто наш союзник.

Їхні погляди знову зустрілись. І щось мовчазно затвердло між ними — як обітниця.

Але коли вони піднялися на поверхню, тиша зникла.

Поблизу стояла постать. Жіноча. У масці. Озброєна.

Вейна завмерла. Вікторіо одразу дістав ніж, але зупинився — щось у цій фігурі було надто знайоме.

— Зніми маску, — крикнула Вейна.

Постать зробила крок уперед. Повільно зняла маску.

Перед ними стояла Літа.

— Вейно… — її голос був тихим. — Я не мала вибору.

— Що це означає? — прошипів Вікторіо.

— Вони тримають мою сестру. Якщо я не передам їм координати Привида — її більше не буде.

— Ти привела їх сюди? — очі Вейни потемніли.

Літа опустила погляд. У її руках був передавач. Вона знищила його об стіну.

— Я збрехала їм. Але тепер вони знають, що я вагаюся. Якщо я зникну — вони нападуть.

— Хто "вони"? — запитав Вікторіо.

— Сірий. І ті, хто служить йому. Вони вже серед нас.

Тиша впала знову — але вже не спокійна. Тиша перед бурею.

Вейна зробила крок до Літи. Їй було боляче від зради, але вона вирішила дати шанс тій, яка врятувала неї колись.

— Якщо ти збрехала — ми загинемо. Якщо сказала правду — у тебе ще є шанс все виправити.

— Я не прошу прощення, — сказала Літа. — Але прошу допомоги.

Вейна поглянула на Вікторіо. Той кивнув.

— Добре, — мовила вона. — Але тепер ти граєш за нашими правилами. І будь-яка брехня — остання.

Утрьох вони зникли у темряві знову. Але тепер — втрьох.