Розділ 9

Знову війна

Третя ночі. На складі за межами міста — тиша, тільки вітер шелестить уламками скла. Вейна нахиляється над планшетом: зображення з дронів у реальному часі. Група Віктора вже всередині. Її команда — на периметрі.

— Все чисто? — питає Літа, озираючись.

— Поки що, — відповідає Вейна. — Але це не може бути так просто. Вони щось задумали.

На карті червона точка спалахує — східна стіна. Вибух. Камери гаснуть. Літа вихоплює зброю. Вейна натискає тривожну кнопку.

— Група "Південь", доповісти!

— Нас накрили! Вони знали, що ми будемо тут! — чується крик і зв'язок обривається.

— Це пастка, — шепоче Вейна. — Відступаємо.

Під землею — евакуаційний коридор, про який знали тільки старі члени клану Тіней. Вейна, Літа та ще троє вцілілих спускаються туди, поки ззовні починається справжній бій. На рації — фрагменти голосу Вікторіо.

— …нам зламали західну лінію… Вейна, ти чуєш мене?

— Чую. Йди до точки "К-17". Зустрінемось там.

— Це був витік, — каже Літа. — Хтось із нас працює на них.

— Або на когось гіршого, — відповідає Вейна.

Та на хвилину вона відчула спокій, адже він живий. Хай би як вона відрікалась та почуття були сильнішими.

У точці «К-17» — старий бункер, що залишився ще з часів, коли чотири клани використовували його для спільних нарад. Іронічно, що тепер тут знову двоє.

Вікторіо приходить поранений, але сам. Позаду — лише двоє охоронців.

— Твої люди?

— Ледь вирвались. Хтось злив маршрут.

— Мої теж.

Вони мовчать. Знають, що ворожнеча між ними — нічого, порівняно з тим, що зараз відбувається.

— Я зламав один з терміналів, які залишились від Привидів, — каже Вікторіо. — Знайшов дані. Нова рада — це не просто залишки старих кланів. Це конгломерат ззовні. Їм не потрібна влада. Їм потрібно знищити все, щоб збудувати своє.

— Вони не залишать ні тебе, ні мене, — шепоче Вейна. — Ми їм як кістка в горлі.

— Тоді настав час діяти разом. Без театру.

Вона киває. І на мить їм обом здається, що все повертається. Як колись. Перед війною. Перед зрадою.

— Ми почнемо з зачистки всередині. Я маю список. Літа, перевір кожне ім’я. Навіть своїх.

— А потім? — питає вона.

— А потім ми підемо туди, де все почалося, — каже Вейна. — У старе лігво Привидів. Якщо там ще щось залишилось — ми це знайдемо. Вона мовчала хоч і розуміла тепер навіть Літі було важко довіряти. 

Щось у її поведінці останнім часом змінилося — уникала прямих поглядів, нервово зчитувала повідомлення, іноді зникала без пояснень. Але Вейна знала — підозрювати не означає звинувачувати. Ще ні.

— Я перевірю список, — сказала Літа, дивлячись просто у вічі. — Якщо серед них буде хтось із моїх… я сама з ним розберусь.

— Тоді дій, — коротко відповіла Вейна.

Коли Літа вийшла, Вейна залишилась у кімнаті з Вікторіо. Він сидів, обмотуючи собі руку бинтом.

— Думаєш, вона винна? — спитав він.

— Думаю, винні всі, хто мовчав занадто довго, — зітхнула вона. — Але ще гірші ті, хто вдає, що воює на твоєму боці, а готує пастку.

Він замовк. Згадав колись схожий момент. Коли вони були ще союзниками, і вона вперше його врятувала. Тоді теж мовчала. Але врятувала.

Вдалині — вибух. Але цього разу — не їхній. Хтось готує наступ.

І Вейна знову йде в тінь. Не як ворог. А як мисливиця.Але знає що попри все він прикриє її. Навіть ціною власного життя.

У ніч на третю добу після вибуху на складі, Вейна прокинулась від дивного сигналу на захищеному каналі. Хтось надсилав короткі коди. Старі, з часів РПТ — Радіо Підземного Тіньового каналу. Такі знали лише обрані.

Код означав лише одне: «Живий із Привидів просить зустрічі».

Її серце забилося швидше. Якщо це правда — значить, хтось пережив ту війну. Хтось, хто знає, як усе почалось. І, можливо, знає, як усе закінчити.

Вона підняла Вікторіо.

— Збирайся. Ми йдемо у зону 12. Канал "Міраж". Терміново.

— Там же нічого немає. Одні руїни.

— Саме тому це ідеальне місце для того, хто ховається.

Під руїнами старого вокзалу, де колись був один із штабів Привидів, вони знайшли вхід. Тонель здався їм знайомим — давно занедбаний, але ще дихав старим страхом і владою.

На стіні — графіті: знак Привидів. І під ним цифри. Координати. Хтось залишив їм шлях.

У залі з потрісканими екранами сидів чоловік. Старий, але з поглядом мисливця. Коли вони наблизились, він піднявся.

— Я чекав когось із вас, — хрипко сказав він. — І я знаю, хто зрадив вас обох. Бо це був мій учень.

Вейна та Вікторіо перезирнулись. Це було початком нового витка війни — уже не лише проти зовнішнього ворога, а й проти тіні з власного минулого.

В зв'язку з довгою затримкою викладу вам декілька розділів підряд. від вас прошу зірочок і коментарів.З любов'ю ваша KAREN!))