Розділ 7

Спадок старих кланів

Приміщення виявилося старим цехом, заваленим уламками та іржавими станками. Десь на другому рівні миготіло слабке світло. За ним — силует.

Вейна приклала палець до губ і рушила вперед, приховуючись за колонами. Група безшумно розсипалась по периметру. Раптом позаду почулося:

— Стій! — шепотіння охоронця, та вже запізно.

Постріл. Іще один. Вибух гранати осліпив усіх на кілька секунд. Вейна впала за металевим ящиком, серце калатало.

— Засідка! — крикнув хтось у рацію.

Вогонь вівся з другого поверху. Троє бійців впали. Літа, обпалена, прикрила Вейну.

— Нам потрібно до сходів! — закричала вона.

Вейна кивнула і, кинувши димову гранату, рвонула вперед. За нею Літа і ще двоє.

На сходах їх чекали двоє в масках. Бій зав’язався миттєво. Вейна встигла вибити ножа в одного і прикінчити його пострілом у груди. Другий кинувся на неї, але Літа вистрілила прямо в обличчя.

Вони піднялися нагору. Там, у кінці коридору, тьмяно світилася кімната. Вейна відчула, як холодок пробіг по спині — тут щось було.

Вони обережно увійшли. Усередині — столи з планами, карти міста, фотографії складів і об’єктів кланів. А в центрі — Дар.

Він сидів спиною до них, немов чекав.

— Я знав, що ви прийдете, — спокійно сказав він.

Вейна навела зброю.

— Закінчилися твої ігри, Саверіо.

Він повільно підняв руки.

— Ти не розумієш. Це лише початок. Справжній ворог не я.

— Переконливий, — гаркнула Літа. — Повернись обличчям.

Саверіо повільно обернувся. Його обличчя було худе, очі — божевільні.

— Ви боретеся з тінню. А тим часом місто вже належить іншим.

— Про що ти? — спитала Вейна.

— Нова рада. Нова кров. Вони вже серед вас. А я — лиш свідок.

Вейна відчула тривогу. Він говорив занадто впевнено.

— Забрати його.

Літа підійшла ближче, але Саверіо раптово витягнув крихітний пульт. Всі завмерли.

— Ще крок — і фабрика злетить Кобро.Скажи своїй сучці нехай відійде.

— Ти блефуєш.

Саверіо усміхнувся.

— Перевір.

На екрані пульта — миготливий червоний індикатор. Вейна збагнула: у них кілька секунд.

— Усі геть! — крикнула вона в рацію.

Літа вистрілила, вибиваючи пульт із рук Саверіо, але палець уже торкнувся кнопки. Лічильник мигнув.

— Бігом! — Вейна рвонула до виходу.

Палац складу вибухнув уже коли вони добігли до воріт. Хвиля удару зірвала їх із ніг.

Через годину група вже була на базі. Половина людей поранена, кілька загинули. Від фабрики лишилась купа металу.

Вікторіо стояв із блідими губами.

— Саверіо?

— Загинув, — відповіла Вейна. — Але він мав рацію. Щось готується.

Літа, перев’язана, додала:

— Його документи. Там є імена. І вони з ради.

Всі завмерли.

— Завтра — збори наших кланів. Ми повинні випередити їх.

Вейна подивилася на нічне місто.

— Це ще не кінець.

У кімнаті для нарад повітря було важким, мов перед бурею. Карта міста з відмітками вибухівок, складів і зрадників лежала перед Вейною, Літою і кількома довіреними бійцями. Вікторіо увійшов останнім. Між ними з Вейною промайнув холодний погляд — наче відлуння старих ран.

Літа помітила це, але промовчала.

— Раніше, — почала Вейна, вдивляючись у карту, — у цьому місті було чотири клани. Привиди, Червоні вовки, Змії і Тіні. Ми тримали рівновагу, ділили території, правила, навіть підтримували мир, хоч і хиткий.

Вікторіо хмикнув.

— Мир? Це був договорняк, і ти це знаєш.

Вейна проігнорувала.

— Привидів і Червоних вовків вигнали, коли вони вирішили грати в одноосібну владу. Їхній заколот обійшовся нам кров'ю. А коли все закінчилося, залишилися лише ми — Змії та Тіні.

Літа мовчки перевела погляд з одного на іншого.

— І саме тоді, — продовжила Вейна, не відводячи погляду, — ми з тобою, Вікторіо, стали ворогами.

— Бо ти зрадила наш союз, — холодно кинув він. — Ми мали ділити місто. А ти захотіла більше.

— Я хотіла безпечного міста, — різко відповіла Вейна. — Ти ж хотів контролю. Різниця велика.

Напруга у кімнаті наростала. Навіть Літа відчула, як повітря стало густішим.

— І тепер, коли Саверіо мертвий, а рештки старих кланів ворушаться, нам знову доведеться або об’єднатися, або знищити одне одного, — сказала вона, відкидаючись на спинку стільця.

Вікторіо мовчав. Потім, поглянувши на карту:

— Якщо нова рада справді готується до перевороту — нам потрібно знайти їхніх людей у місті. Я знаю кількох, хто зберіг контакти з Привидами. Літа — твоя справа простежити за ними.

— Зроблю, — кивнула та.

Вейна перевела погляд на Вікторіо.

— Цей альянс тимчасовий. Після того, як ми знищимо залишки старих кланів і нову раду — між нами знову буде війна.

— Як і має бути, — відповів він.

Але навіть у його голосі лунала стомлена гіркота. Занадто довго вони були по різні боки, щоби вірити у примирення.

Вночі Вейна сиділа на даху штабу, вдивляючись у зоряне небо. Літа вийшла до неї з двома чашками кави.

— Давно я не бачила тебе такою.

— Якою? — спитала Вейна, приймаючи чашку.

— Людиною.

Вейна всміхнулась куточком губ.

— Ми всі люди, Літо. Навіть ті, хто забув про це.

— І що далі?

— Ми знайдемо нову раду. Знищимо її. А там... може, місто нарешті зітхне.

— А ти з Вікторіо?

Вейна довго мовчала, дивлячись на нічне місто.

— Я ще не вирішила, чи пробачити його. Але точно знаю — я більше не дам цьому місту впасти.

У тіні, неподалік від штабу, незнайома постать спостерігала за ними. У руці — комунікатор, на екрані — емблема старого клану Привидів.

— Все готово, — прошепотів голос у тишу. — Чекаємо сигналу.