Розділ 6

Пошук істини 2 

Прокинувшись вранці Вейна була стривожена, на телефоні 27 пропущених від Літи, 16 від Вікторіо, та 3 з незнайомого. Вона вирішила перетелефонувати спочатку Літі. 

 - Алло

 - Ну накінець, ти взагалі на годинник дивишся, тут справ купа, а я до тебе не можу дотелефонуватись.

 - Щось термінове?

 - Так, нам намагались зірвати ще один склад. Вчасно встигли люди клану Тіней і знешкодили вибухівку. 

Вейна сиділа приголомшена. Потрібно було негайно перетелофунави Вікторіо і дізнатися деталі. 

Вейна стрімко відкинула ковдру, відчуваючи, як холодний тривожний клубок стискає груди. Її пальці ледь не впустили телефон, коли вона знову відкрила журнал викликів і натиснула на ім'я Вікторіо. Серце калатало в ритмі тривоги, а у голові роїлися думки: хто наважився атакувати склад, і чому саме зараз, коли місто на межі великої угоди?

Дзвінок тривав всього кілька секунд.

— Нарешті, — голос Вікторіо був хрипким, немов він кричав увесь ранок. — Де ти була?

— Спала, — майже винувато відповіла Вейна. — Що сталось?

— Клан Тіней знайшов вибухівку на твоєму складі на Західній пристані. Таймер був виставлений на 4:30 ранку. Якщо б не патруль, твоїх би вже не було.

— Хто за цим стоїть?

— Поки не ясно, — гірко видихнув Вікторіо. — Але підписи ті ж самі, що й на складі в Південному районі місяць тому. Я послав людей перевірити записи з камер і опитати охорону. Є одне відео — можливо, ти зможеш упізнати.

— Надішли мені, я зараз під'їду, — твердо сказала Вейна, намагаючись зібратись.

— Будь обережна. Якщо вони знали про цей склад, можуть знати і про нас тепер.

Вейна відклала телефон і швидко вмилася холодною водою. Вона глянула у дзеркало — втомлене, але рішуче обличчя дивилось на неї. Фіолетові пасма волосся спадали на плечі, а блакитні очі блищали настороженістю.

Швидко одягнувши шкіряну куртку та прикріпивши кобуру до стегна, вона взяла телефон і вийшла на вулицю. Холодний ранок обгорнув її свіжим вітром. Дорогою до машини телефон сповістив про нове повідомлення — відеофайл від Вікторіо.

У машині вона увімкнула запис. На екрані з’явився силует у чорному, який непомітно проник на склад. Камера вловила лише фрагмент обличчя в масці та характерний жест рукою — три пальці догори, два знизу.

Вейна похолола. Цей знак знала лише обмежена кількість людей з клану Сивого Полум'я. Вона негайно набрала Літу.

— Я знаю, хто це може бути, — сказала вона замість привітання.

— Говори.

— Це хтось із людей Саверіо. Пам'ятаєш їхній старий знак?

— Так... Чекай, ти впевнена?

— Цей жест, — Вейна перекинула відео на Літин номер. — Подивись.

Кілька секунд мовчання, потім коротке:

— Я бачу. Ти зараз куди?

— До Вікторіо.

— Я теж їду. Якщо це вони, у нас великі проблеми.

Машина мчала вузькими вулицями, огинаючи ранкові перешкоди. На розі Вейна помітила підозрілий фургон із затемненим склом. Хвилина сумніву — і вона вирішила звернути. У дзеркалі заднього виду фургон залишався на місці, але передчуття настороженості не зникло.

На базі її вже чекали. Вікторіо стояв із планшетом у руках, на обличчі — втома й злість.

— Пішли до кімнати огляду, — сказав він.

Там їх чекало ще кілька людей — з клану Тіней та охоронці. На великому екрані — стоп-кадр із зображенням людини у масці.

— Це одна з камер на Північній заставі. Такий самий знак, та сама постава.

Вейна повільно кивнула.

— Це Саверіо або хтось із його людей. Після того, як його вигнали з ради, він присягнувся повернути контроль.

— І схоже, починає із саботажу, — додала Літа, яка саме увійшла.Вона була трішки шокована, що я спілкуюсь з ворожим кланом, але вирішила вияснити все потім.

Вікторіо опустив планшет.

— У нас є лише одна ніч, аби вирахувати його притулок. Якщо він планував ці вибухівки, може бути ще щось.

— У мене є ідея, — сказала Вейна. — Колись у Привида була схованка на закинутій фабриці біля доків. Ми давно про неї забули, але він міг повернутись туди.

Вікторіо подивився на неї.

— Добре. Ти ведеш групу. Візьми кого треба.

Літа вийшла разом із Вейною.

— Я з тобою, — коротко мовила вона.

Вейна стиснула плечі.

— Збирай людей. Через 20 хвилин виїжджаємо.

Попереду була довга ніч.

Вейна сиділа в кабіні старенького броньованого «Вепра», пильнуючи за темрявою за вікном. Група складалася з десяти перевірених бійців — частина з клану Тіней, кілька людей Вікторіо і, звісно, Літа, яка не відходила від неї ні на крок.

Місто спало, але для них ніч лише починалася. Освітлені ліхтарями вулиці відступали, коли вони виїжджали у промзону біля доків. Тут стояли ряди закинутих складів і напівзруйнованих будівель, більшість із яких давно забули навіть місцеві безхатьки.

— За два квартали буде поворот, — озвалася Літа, поглянувши на стару карту на планшеті. — Фабрика досі не числиться серед контрольованих об’єктів.

Вейна кивнула.

— Усі тримати зв’язок на другому каналі. Без самодіяльності.

Під’їхавши до нужденного залізного паркану, група залишила транспорт і розсипалася у тіні. Темрява ніби стискала повітря, вдалині чулося скиглення вітру між напівзруйнованих конструкцій.

Вейна рухалася попереду, напружено вдивляючись у простір. Навколо все здавалося занедбаним, але саме така мертва тиша й видавала присутність чужих.

— Ліворуч — рух, — почувся голос по рації.

— Не відкривати вогонь без команди, — відповіла Вейна.

Вони підійшли до головного входу. Величезні металеві двері були ледь прочинені. Усередині — морок і легкий запах диму. Вейна жестом дала знак заходити.