Розділ 5

Пошук істини

    Дні тягнулися дуже довго. Але попри це Вейна не помічала нічого довкола. У пошуках істини вона не спала вже п'ять ночей. Підрив відповідно виявився не таким простим. Вона спочатку шукала винуватця в обличчі Вікторіо, але не знайшла нічого, що вказувало б на його причетність.

Та її інтуїція кричала: щось не так.

Вейна сиділа перед монітором, дивлячись у десятки відеозаписів із камерою спостереження. Час плив, але вона не могла відірватися. Кожен рух, кожна тінь — усе мало значення. Вона помічала дрібниці, які інші вважали несуттєвими. І саме ці дрібниці могли стати ключем.

У двері постукали.

— Заходь, — кинула вона, не відриваючи погляду від екрана.

До кімнати ввійшла Літа — її надійна напарниця, тиха, але безмежно важлива. У руках вона тримала папку.

— Я знайшла щось, — сказала Літа, передаючи документи. — Це маршрут Вікторіо за дві доби до підриву. Поглянь сама.

Вейна взяла папку і почала переглядати. Її пальці здригнулися, коли вона побачила позначку — координати, що вели до покинутого ангару за містом. Місце, про яке знали лише кілька осіб. І Вікторіо був серед них.

— Можливо, він просто перевірив територію, — обережно припустила Літа.

— А можливо, він залишив закладку, — відповіла Вейна, і в її голосі бриніла крижана рішучість.

вона підвелася. Очі вже не виражали втоми — лише зоженість і холодну впевненість.

— Я їду туди. Одна.

— Вейно, ти впевнена?.. — Літа підійшла ближче, її погляд був тривожним.

— Це мій бій. Якщо він справді зрадив — я повинна це бачити на власні очі.

Вейна зупинилася перед ангаром. Зовні — звичайна, закинута будівля зі зламаними дверима та облізлими стінами. Усередині — яку відповідь, вона шукала. Рука міцно стиснула руків'я пістолета. Повільно, обережно вона зайшла в середину.

Темрява зустріла її мовчанням. У повітрі ще відчувається легкий запах пороху, але не свіжий — відлуння минулого. Вона просувалася глибше, слухаючи кожен звук. І саме тоді почула тихий шерех.

— Ти не повинна була приходити сюди сама, — озвався знайомий голос з-за колонки.

Вейна різко обернулася. З напівтемряви вийшов Вікторіо. Його силует був напружений, але в очах не було ворожості — лише здивування і щось ще… розчарування?

— Що ти тут робиш? — запитала вона, не ховаючи запитання.

— Я міг би запитати те саме, — спокійно відповів він. — Але, мабуть, уже знаю. Ти віриш, що це я?

Вейна пошкодила пістолет, хоча ще не опустила його повністю. Вона вдивлялася в його обличчя, шукаючи брехню. Але її не було. Жодної тіні.

— Я бачила координати. Ти був тут за два дні до підриву. Чому?

— Тому що хтось хотів, щоб я це знайшов, — сказав Вікторіо, повно підходячи ближче. — Я знав, що це пастка. Але думав, що зможу її знешкодити. Виявилось — вона була не для мене. А для того, хто мав прийти пізніше.

Його голос звучав щиро. Без виправдань, без театру. Просто — правда. І Вейна її відчула.

— Чому ти мені не сказав? — тихо промовила вона, опустивши пістолет повністю.

— Бо не був певен, чи зможу тобі довірити те, що сам не до кінця розумію.

Між ними повисла тиша. Та не холодна, не ворожа — напружена, але наповнена чимось новим. можливістю.

— І що тепер? — запитала Вейна, погляд все ще важкий, але м'який.

— Тепер ми шукаємо справжнього ворога. Разом, якщо ти дозволиш.

Вейна на мить заплющила, очі вдихаючи глибоко. Потім кивнула.

— Разом.

Темрява ангару більше не здається загрозливою. Вона стала місцем очищення — простором, де все невисловлене нарешті дістало форму. Вейна відчула, як напруга, що скувала її протягом останніх днів, повністю відступає. Проте залишилося ще надто багато питань.

— Якщо це була пастка не для тебе, — промовила вона, нахиляючись до залишків зруйнованого обладнання, — то для кого?

Вікторіо підійшов ближче, зупинився поруч, глянув на обвуглені сліди на бетоні.

— Є декілька варіантів. Але один із них мене непокоїть найбільше.

— Кажи.

— Ти.

Вейна звела на його очі. Не з образою. Зі здивуванням.

— Чому я?

— Бо саме ти була наступною, хто мав сюди прийти. І якби не твоя звичка перевіряти все особисто — ми б цього не побачили. Вони знали, як ти дієш. Знали твій стиль. І це означає, що хтось нас дуже добре знає.

Мовчанка затягнулася. У голові Вейни почала вибудовувати нову картину: не випадковий напад, не хаотичний вибух, а чітко спланована операція, спрямована на розкол середини. Хто хоче, щоб вона сумнівалася у Вікторіо. він майже досяг мети.

— Це хтось із наших, — сказала вона пошепки. — Інакше б не знав маршрутів, не мав доступу до координат і до камери.

Вікторіо ківнув.

— Ми повинні з'ясувати, хто саме. Але без паніки. Без шуму. Якщо ворог думає, що ми досі не довіряємо одному — це може стати нашою перевагою.

— насправді, — сказала Вейна, а її очі враз наповнилися холодною ріжучістю. — Нехай грає у свою гру. Але ми задаємо правила.

Повернувшись до штабу, вони почали діяти непомітно. Офіційно — все залишилося без змін. Вейна продовжувала розслідування вибуху, а Вікторіо займався координацією дій у зовнішніх секторах. Але щовечора, коли світло в головному корпусі згасало, вони зустрічалися в архівному відділі, що давно вважався покинутим.

Там вони переглядали записи, аналізували доповіді, перевіряли доступи та переміщення членів команди за останні дві тижні. Усе вказувало на те, що витік інформації прийшов з середини. І що цей хтось знав, як маскувати свої сліди.

Одного вечора Вейна принесла флешку з останніми даними з камери зовнішнього периметра. На одному з кадрів було видно постать у темному плащі, яка залишила ангар за дві години до вибуху. Обличчя закрите, рухи обережні, майже беззвучні. Але один момент привернув її увагу — невелика нашивка на плечі.