Розділ 2

"Розплата в тиші"

Вейна сиділа у своєму кабінеті, стискаючи в руках кришталевий бокал із віскі. Очі її горіли холодною люттю – сьогодні мав бути день розплати. Її склад підірвали люди з клану Тіні, і тепер вона мала віддати борг кров’ю.

– Вони думають, що я прощу? – тихо запитала вона, дивлячись на своїх людей. – Ні. Вони помилилися.

Відчиняються двері, заходить її права рука – Літа.

– Все готово, Вейно, – киває вона. – Люди розставлені, сигнал чекаємо від тебе.

Вона мовчки випиває віскі до дна й ставить бокал на стіл.

– Йдемо, – каже холодним голосом.

Через двадцять хвилин вони вже стояли перед величезним складом – місцем, де вони зазвичай проводили свої зустрічі. Її люди зайняли позиції навколо будівлі. Вона дістала телефон і набрала номер.

– Бомба всередині? – запитала тихо.

– Так, – відповів голос на іншому кінці.

Вейна усміхнулася.

– Відправляй.

За секунду темряву ночі розірвав вибух. Полум'я охопило будівлю, а крики людей розчинилися в гуркоті руйнування. Вона стояла і дивилася, як вогонь поглинає все, що колись було силою їхнього ворога.

– Це тільки початок, – прошепотіла вона, розвертаючись і йдучи геть. Позаду не залишалося нічого, окрім попелу й страху.Прийшовши додому вперше за довгий час, вона неначе зламалася. Її очі були стомлені, налиті сльозами, там, у цій блакиті, було видно невимовний біль - те, що не бачив жоден з людей, крім нього. Колись вона була слабкою, наївною, неймовірно закоханою, але один день перевернув все.

Звук дверного дзвінка врізався в тишу, мов постріл. Вейна стиснула кулаки, ковтнула повітря й повільно піднялася. Не дивлячись у вічко, відчинила.

Він стояв перед нею.

Вікторіо.

Його силует, знайомий запах, тінь на підборідді – все це вирвало з пам’яті те, що вона намагалася забути роками. Серце стиснулось, але вона не подала виду.

– Навіщо прийшов? – голос її був твердий, мов сталь.

– Це ти мені скажи, чорт забирай, чому підірвано мій склад? – його голос гудів напругою. – Хочеш війни? Так і скажи.

– Війни? – вона засміялась, але в її очах блищав лід. – Не я цю війну почала. Але, здається, я її закінчу.

– Не грай зі мною, Вейно. Я не той, хто буде терпіти подібне.

– А ти ще той, хто знає, що таке терпіти? – вона зробила крок уперед, стоячи майже впритул. – Я терпіла, коли ти зник. Я мовчала, коли вивозила тіла своїх людей з моргу. Я трималася, коли світ валився. А ти? Ти просто пішов.

– Тоді мені не залишили вибору! – зірвався він. – Якби я залишився, тебе б уже не було.

– Брехня! – крикнула вона, очі її налилися сльозами, але голос залишався сталевим. – Не прикривай свою зраду героїзмом. Ти зник не заради мене – заради себе!

– Я рятував нас! – його рука стиснулася в кулак. – Я хотів тебе вберегти!

– Ти знищив мене! – прошипіла вона. – Ти вбив ту мене, яка тобі вірила. І якщо ти думаєш, що можеш прийти сюди, поглянути в очі і знову щось врятувати — ти гірше, ніж я думала.

– Це не я підірвав твій склад, Вейно. – Він говорив тихо, але його голос надламував повітря. – Я не підлий. Я не б’ю з-за спини.

– Зате гарно вмієш зникати, коли стає гаряче.

– Ти не розумієш... – почав він.

– Я все розумію. Дуже добре. І зараз розумію теж: твоє місце не тут.

– Якщо ти підеш до кінця, – він нахилився ближче, – це буде не гра. Це буде пекло.

– Я вже там, Вікторіо, – прошепотіла вона. – І мені там подобається.

Двері захлопнулися з гуркотом. Тиша впала, мов після вибуху. Лише серце Вейни билося так сильно, що здавалося – почує весь будинок.

Вейна стояла, притулившись спиною до дверей, мовби вони ще могли стримати той шквал емоцій, який рвався зсередини. Її груди здибались, дихання було уривчастим, долоні тремтіли.

«Я вже там, і мені там подобається...» – її ж слова стукали в голові, мов вирок.

Вона не плакала. Вона не могла. В ту мить, коли серце просило крику – вона лише стискала зуби, щоб не зламатися. Не зараз. Не через нього.

Вікторіо... Чому він з’явився? Чому саме тепер?

Стукнула кулаком у двері. Раз. Другий. Біль по шкірі відволікав від того, що боліло всередині.

З іншого боку дверей Вікторіо стояв нерухомо, як статуя. Він не пішов одразу. Слухав її важке дихання, удари кулака... і мовчав.

Його серце билося, мов барабанний бій перед стратом. Він прийшов не за вибаченням. Не за прощенням. Він прийшов, бо світ почав сипатися з іншого кінця. І він знав — як би не було між ними — тільки вона могла допомогти зупинити нову загрозу. І, можливо, він ще міг спробувати повернути хоч крихту того, що було.

«Вона не повірить. І правильно. Я б сам собі не повірив», – подумав він і рушив до машини.

– Відпустити її – найважче, – прошепотів сам до себе, запускаючи двигун. – Але дозволити їй загинути — я не зможу.

У квартирі Вейна вже сиділа в темряві. Тиша стала важчою за вибух. Вона взяла зі столу фотографію – стару, пожовклу, затерту часом. На ній вони стояли обійнявшись, сміялися... Це було до того, як світ навчив їх ненавидіти.

– Ідіот, – шепнула вона. – Але все одно не міг брехати так дивно... щось тут не так...

Вейна різко підвелася. У голові засвітилась думка: якщо Вікторіо каже правду, і це не він, хто тоді?

Вона схопила телефон, швидко набрала Літу:

– Пробий мені все по підриву їхнього складу. Мені потрібна камера спостереження, навіть якщо це обгорілий пластик. Я хочу знати, хто там був і хто пішов перед вибухом.

– Добре. Тільки... Ти в порядку?

– Ні, – чесно сказала вона. – Але зараз це неважливо.