День до старту

Він прокинувся від шуму за вікном. Не різкого — радше рівного, постійного. Місто жило своїм життям, і Алекс на мить дозволив собі залишитися в ліжку довше, ніж зазвичай. Не з ліні — просто прислухався до себе. Завтра вже не буде такого простору для пауз.

На сніданку людей було більше. Команди підтягнулися, паддок наповнювався знайомими обличчями. Хтось вітався коротким кивком, хтось підходив потиснути руку. Алекс відповідав спокійно, без зайвих слів. Він не уникав уваги, але й не впускав її надто близько.

Сьогодні на трасі були лише формальності. Остаточні перевірки, короткі зустрічі, брифінги без сенсацій. У боксі пахло гумою й металом. Машина стояла зібрана, готова. Алекс кілька разів обійшов її, слухаючи пояснення інженерів, хоча більшість із цього знав напам’ять.

— Якщо погода зміниться, план Б залишається в силі, — сказав Марк 

— Так, — кивнув Алекс. — Головне — не поспішати на старті.

Він повторював це не лише для команди. Для себе теж.

Опівдні знову була медіа-активність. Коротка прес-конференція, кілька запитань, десятки диктофонів.

— Чи відчуваєш ти відповідальність як один із фаворитів?

— Я відчуваю відповідальність перед командою, — відповів Алекс. — Це завжди важливіше за статуси.

Він бачив, як журналісти занотовують відповіді, як хтось уже формує заголовки в голові. Йому було байдуже. Завтра ці слова нічого не вирішуватимуть.

Після обіду він повернувся в готель. Не для відпочинку — просто змінити обстановку. У номері було світло, спокійно. Алекс сів на підлогу, сперся спиною об ліжко й заплющив очі. Дихання вирівнювалося повільно. Так він робив перед кожним стартом. Не медитація, не ритуал — спосіб повернутися в тіло. 

Увечері команда зібралася разом. Без офіційності. Хтось замовив їжу, хтось жартував, але всі відчували одне й те саме Завтра почнеться те, заради чого вони тут

Повертаючись у номер, Алекс зупинився біля вікна. Траса була освітлена прожекторами. Порожня. Тиха. Він дивився на неї довго, без емоцій, ніби на старого знайомого.

Завтра тиша зникне.