Після…

Бар знову гудів.

Сміх, музика, голоси — вся команда святкувала перший концерт. Хтось піднімав тости, хтось уже танцював, хтось обговорював, як все пройшло.

— Це було нереально! — вигукнула одна з танцівниць.

— Зал просто вибухнув! — підтримав хтось із музикантів.

Лізі усміхалась, але відчувала себе трохи… осторонь.

Вона ловила себе на тому, що весь час шукає його поглядом.

Але Єна ніде не було.

— Ти його не бачила? — спитала вона в Алана.

— Кого?

— Єна.

Алан озирнувся.

— Дивно… щойно був.

Але його справді не було.

Лізі ще трохи посиділа… а потім тихо піднялась.

— Я зараз, — кинула вона.

***

Готель був тихішим, ніж бар.

Коридори майже пусті.

Вона йшла без чіткої мети.

І випадково вийшла на іншу терасу.

Темну. Майже безлюдну.

І там був він.

Єн стояв біля перил, трохи нахилившись вперед. В руці — сигарета. Дим повільно розчинявся в холодному повітрі.

Лізі зупинилась.

Вона ніколи не бачила його таким.

— Я думала, ти не куриш, — тихо сказала вона, підходячи ближче.
Він навіть не здригнувся.

— Я теж так думав, — відповів спокійно.

Вона стала поруч.

— Можна?

— Якщо не боїшся зіпсувати легені і враження про мене — будь ласка.

— Я просто постою.

Кілька секунд — тиша.

Тільки нічне повітря і слабкий запах тютюну.

— Ти був крутий сьогодні, — сказала вона.

Він тихо усміхнувся.

— Я завжди крутий.

— Я серйозно.

Він глянув на неї.

І цього разу… не пожартував одразу.

— Дякую.

Пауза.

— Та пісня… — почала Лізі обережно.

Він видихнув дим і на секунду заплющив очі.

— Так.

— Вона про неї, правда?

— Правда.

Він сказав це дуже просто.

— Я написав її нещодавно, — додав він тихіше. — Після того, як… випадково її зустрів.

Лізі завмерла.

— Серйозно?

Він кивнув.

— В одному місті. Я навіть не знав, що вона там. Просто зайшов в кав’ярню… і вона сидить.

— І ви говорили?

— Говорили.

Він усміхнувся… але в цій усмішці було більше болю, ніж радості.

— Про все і ні про що. Як чужі люди, які колись знали одне одного занадто добре.

— І що ти відчув?

Він затягнувся ще раз, довше.

— Що нічого не пройшло.

Це прозвучало тихо. Майже пошепки.

— Я думав, що з часом стане легше. Що все стирається. Але… — він похитав головою — …ні.

Лізі дивилась на нього, не відводячи погляду.

— І після цього ти написав пісню?

— Я не планував, — усміхнувся він ледь помітно. — Просто сів… і воно якось саме.

— В ній дуже багато болю.

— Це тому що я дуже талановитий, — автоматично відповів він.

Лізі тихо усміхнулась.

— І дуже чесний.

Він нічого не сказав.

Тільки дивився кудись у темряву.

— Ти досі її кохаєш? — тихо спитала вона.

І от тут…

він повернувся до себе.

Ледь підняв брову.

— Ого. Я не думав, що сьогодні вечір таких прямих запитань.

— Це не відповідь.

— Це дуже елегантне ухилення, — усміхнувся він. — Я тренувався.

— Єн…

Він знизав плечима.

— Я кохаю музику. Вона ніколи мене не кидала.

Лізі видихнула.

— Ти знову це робиш.

— Що саме?

— Ховаєшся.

Він подивився на неї трохи довше.

І на секунду здалося, що він зараз щось скаже.

Але…

— На вулиці холодно, — раптом сказав він.

І зняв куртку.

— Тримай.

Він накинув її їй на плечі.

Тепла.

І з його запахом.

— Я не замерзла…

— Замерзнеш.

Їхні погляди зустрілись.

Надто близько.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він кивнув.

— Ходімо. Я проведу тебе.

— Не обов’язково…

— Обов’язково, — спокійно сказав він. — Вже пізно.

Вона не сперечалась.

Вони йшли поруч коридором мовчки.

І ця тиша вже не була незручною.

Біля її дверей він зупинився.

— Ось і все, — сказав він.

Лізі зняла куртку, але на секунду затримала її в руках.

— Дякую… за розмову.

— Не звикай, — легко усміхнувся він. — Це разова акція.

— Шкода.

Він ледь примружився.

— Спокійної ночі, Лізі.

— Спокійної ночі, Єн.

Вона зайшла в номер.

І тільки зачинивши двері, зрозуміла…

що щось між ними змінилось.