Перший концерт

Ранок у готелі був на диво спокійним.

Лізі сиділа біля вікна з чашкою кави, загорнувшись у легкий халат, і дивилась, як місто повільно прокидається. В голові ще крутились вчорашні моменти… той поцілунок… і як безглуздо його обірвали.

Стук у двері.

Серце чомусь вдарило швидше.

Вона відкрила — і, звісно, це був Алан.

— Доброго ранку, — тихо сказав він.

— Доброго…

Він зробив крок ближче і, навіть нічого не кажучи, легко притягнув її до себе.

Поцілунок цього разу був іншим.

М’яким. Теплим. Майже ніжним.

— Оце нормальний початок дня, — прошепотів він, відступаючи.

Лізі усміхнулась.

— Значно кращий, ніж вчорашнє “попкорн-шоу”.

— Не нагадуй…

Вони разом спустились на сніданок.

***

Ресторан готелю був наповнений людьми з їхньої команди — хтось вже жартував, хтось ще виглядав напівсонним.

— Круасан чи вівсянка? — спитав Алан.

— Вівсянка, — примружилась вона.

— Добре, вівсянка і… один маленький круасан для душі.

— Домовились.

Вони сіли разом, розмовляли легко — ніби нічого складного між ними і не було.

— Нервуєш? — спитав він.

— Трошки.

— Це нормально. Перший концерт — завжди особливий.

— Для мене це взагалі перший такий досвід.

— Тоді готуйся, — усміхнувся Алан. — Ти сьогодні трохи закохаєшся.

— В кого?

— В атмосферу.

Вона хотіла відповісти щось саркастичне… але чомусь промовчала.

***

До майданчика вони приїхали ближче до обіду.

Величезна сцена, техніка, люди, шум — усе рухалось і жило своїм ритмом.

— Це… нереально, — видихнула Лізі.

— І це ще без глядачів, — сказав Алан.

Почався прогін.

Світло, звук, позиції — все відпрацьовували до дрібниць.

І майже одразу щось пішло не так.

— Чому не працює монітор?! — різко кинув Єн зі сцени.

— Зараз перевіримо! — відповів хтось із технічних.

— “Зараз” було п’ять хвилин тому!

Його голос став різкішим.

— Я не буду співати, якщо я себе не чую!

Лізі вперше бачила його таким.

Не жартівливим.

Не легким.

А напруженим, різким… майже небезпечним.

— Єн, спокійно, — підійшов Алан. — Вони вже працюють.

— Мені не треба “працюють”, мені треба результат!

Він провів рукою по волоссю, нервово видихнув.

— Це перший концерт туру, все має бути ідеально.

— І буде, — спокійніше сказав Алан.

Лізі обережно підійшла ближче.

— Вони вже знайшли проблему, — тихо сказала вона. — Зараз підключать запасний канал.

Єн на секунду глянув на неї.

Довше, ніж зазвичай.

— Сподіваюсь, ти права, — коротко кинув він.

***

Пізніше, коли все вже налагодили, Лізі пішла до гримерки.

Вона постукала, але відповіді не було.

— Єн?

Відчинила двері…

і завмерла.

Він стояв спиною до неї, без футболки, якраз натягував концертний піджак.

Світло м’яко падало на його спину, відкриваючи лінії м’язів… і татуювання.

Багато татуювань.

Вони ніби розповідали історію.

Лізі забула, як дихати.

— Якщо ти прийшла оцінити мою фізичну форму, то я польщений, — спокійно сказав Єн, навіть не обертаючись.

Вона різко відвела погляд.

— Я… я просто хотіла сказати, що звук вже працює.

Він повернувся.

І усміхнувся.

— Добре.

Пауза.

— Але ти можеш дивитись, я не проти.

— Я не дивлюсь!

— Звісно.

Він підійшов ближче, вже застібаючи піджак.

— Хочеш роздивитись? — трохи тихіше сказав він. — Там є цікаві історії.

Лізі зніяковіла ще більше.

— Це не зовсім… доречно.

— В моєму житті мало що доречно, — легко відповів він.

Але в його очах на секунду промайнуло щось інше.

— Іншим разом, — швидко сказала вона.

— Як скажеш.

Він усміхнувся.

***

Вечір.

Зал гудів ще до початку.

Лізі стояла збоку сцени, серце калатало.

Світло згасло.

І коли він вийшов…

все змінилось.

Це був інший Єн.

Не той, що жартує.

Не той, що злиться.

А той, від якого неможливо відвести погляд.

Енергія накривала хвилею.

Зал шалів.

Він рухався, співав, жив цим моментом — і кожен у залі відчував це.

Лізі стояла, не дихаючи.

— Це… він? — прошепотіла вона.

Алан, який стояв поруч, тільки усміхнувся.

— Я ж казав.

І тоді…

він почав нову пісню.

— Це нова історія…— сказав Єн у мікрофон. — Називається «Просто кохаю»

Музика була тихішою.

Глибшою.

І коли він заспівав…

все навколо ніби зникло.

Його голос став іншим.

М’якшим… але з надломом.

Кожне слово — як удар.

Кожна пауза — як зізнання.

Лізі відчула, як всередині щось стискається.

Він ніби був не тут.

Не на сцені.

Не перед тисячами людей.

А десь… далеко.

В спогадах.

І тоді вона зрозуміла.

Це про неї.

Про ту дівчину.

Про ту, яку він не зміг відпустити.

І це інтерв’ю…

це не було випадковістю.

Він досі її кохає.

І в цій пісні було стільки болю…

що Лізі стало важко дихати.

А коли пісня закінчилась — зал вибухнув.

Але він стояв ще кілька секунд нерухомо.

Наче повертався назад.

І тільки потім знову усміхнувся.

Знову вдягнув свою маску.

А Лізі вже не могла дивитись на нього так, як раніше.